Окупація земель суверенної державиС. Полтавець, ст. наук. співроб. НЮБ НБУВ, канд. політ. наук

Окупація земель суверенної держави: уроки політичної історії

 

Поняття «окупація» в перекладі з латини occupation означає «захоплення», «оволодіння». Відповідно до норм міжнародного права, режим «окупації», попри свій протиправний характер, все ж підпадає під дію кількох конвенцій, зокрема: 4-ї Гаазької конвенції (1907 р.); Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949 р.); Гаазької конвенції про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту (1954 р.). Держава- окупант має право стягувати податки на захопленій території, вимагати від населення підкорятися встановленим нею нормам та законам. Разом з тим окупаційна влада позбавлена права змушувати громадян, які проживають на захоплених нею територіях, допомагати їй (окупаційній владі) у проведенні військових дій проти їх вітчизни.

Міжнародне право твердить, що окуповану територію заборонено включати до складу держави-окупанта. На окупованій території повинні забезпечуватись основні права людини та громадянина, у тому числі право на майно, приватні та особисті права. Міжнародні правові норми передбачають право громадянина зберігати вірність своїй державі. Водночас окупант має право посилити кримінальну відповідальність та запровадити окремі норми до кримінального законодавства на захоплених територіях, які передбачають посилення покарання за порушення безпеки його військових формувань чи власності. Недотримання державою-окупантом норм міжнародного права тягне за собою політичні, моральні та матеріальні санкції за злочини, які є особливо небезпечними, включаючи й кримінальну відповідальність конкретних посадових осіб чи звичайних громадян. Така відповідальність може наступити за умови порушення державою-окупантом чи її представниками законів і звичаїв війни та за злочини проти миру, людяності, безпеки людства й міжнародного правопорядку.

У свою чергу, даючи визначення поняття «окупована територія», професор Лондонської школи економіки С. Хемфріс зазначив: «Територія вважається окупованою, коли вона перебуває під безпосереднім контролем ворожої армії. Таке формулювання було записано в Гаазькій конвенції 1907 р.». Водночас фахівець вважає, що «закон про окупацію» не має ніякого статусу в міжнародному праві, за виключенням того, що «так вважає» держава, яка такий закон прийняла…Як грузинський, так і український закон не може «створити» окупацію, або «оголосити» про неї. Вони (ці закони) можуть лише привернути увагу міжнародної спільноти до того, що відбувається.

Наведені вище розгорнуті роз’яснення щодо терміна «окупація» зроблені для більш повного розуміння актуальності проблеми, яку маємо намір розглянути. Черговий сплеск громадської зацікавленості зазначеною проблематикою був спровокований окупацією Росією української території, зокрема півострова Крим. Звісно, міжнародна спільнота засудила такі дії сусідньої держави стосовно суверенної території України.

Так, наприклад, Генеральна Асамблея ООН 27 березня 2014 р. прийняла Резолюцію щодо територіальної цілісності України. У ній ООН, зокрема, зауважувала на порушення Росією таких міжнародних правових документів, як: 1) ст. 2 Статуту ООН, у якій ідеться про зобов’язання всіх держав утримуватись в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави і вирішувати всі міжнародні суперечки мирними способами; 2) Резолюції 2625 від 24.10.1970 р., якою було схвалено Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, у якому закріплений принцип про те, що територія держави не повинна бути об’єктом надбання іншою державою…і будь-яка спроба, спрямована на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності держави, або її політичної незалежності, є несумісною з цілями і принципами, закладеними до Статуту ООН; 3) Заключний акт Конференції з безпеки і співробітництва у Європі від 01.08.1975 р. (Гельсінкі); 4) Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994 р. (Будапешт); 5) Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997 р. У згаданій Резолюції Генасамблея ООН засудила проведення на території Криму та м. Севастополь референдуму та зазначила, що він (референдум) не має законної сили, а також закликала міжнародну спільноту не визнавати будь-яку зміну статусу Автономної Республіки Крим.

У зв’язку з вищенаведеним нас цікавлять випадки окупації частин територій однієї державою іншою, які відбулися в період з кінця 80-х років XX ст. і до сьогоднішніх днів. Ще одне суттєве уточнення – мова йтиме про характер та особливості протікання подібних конфліктів на території, яка в минулому входила до складу СРСР. Такий вибір не випадковий. Спробуємо довести, що принципи, яких дотримувалися держави-окупанти, та способи, за допомогою яких подібні окупації відбувалися, є досить схожими, а часто-густо вони є абсолютно ідентичними. Крім того, важливо зауважити, що, з нашої точки зору, за подібними агресивними діями окупанта стоїть не спроба захисту інтересів якоїсь етнічної групи населення на захопленій ним (окупантом) території, а забезпечення геополітичних інтересів у цьому випадку Росії, яка намагається втримати у своїй політичній орбіті якомога більшу кількість територій та держав. Крім того, ми намагатимемось уникати детального опису історії початкових етапів таких територіальних конфліктів, а звертатимемо увагу перш за все на політичні, соціально-економічні та геополітичні їх наслідки.

Хронологічно найперший факт окупації бере свій початок з лютого 1988 р. Саме тоді сесія обласної ради , Генеральна Асамблея ООН Азербайджанської РСР прийняла рішення про вихід зі складу цієї держави та приєднання до Вірменії. Конфлікт починався з організації мітингів, страйків, акцій непокори. На території Нагірно-Карабахської Автономної Області за підтримки Вірменії було утворено сепаратистські «органи влади». У кінці 1991 та на початку 1992 р. на цій території розпочалися військові дії, було захоплено м. Ходжали. За два роки з 1992 по 1994 р. конфлікт, крім до наших днів, поширився ще на шість районів Азербайджану. За даними МЗС Азербайджану, було окуповано 17 тис. кв. км земель, загинуло понад 18 тис. людей, більше 50 тис. отримали поранення, було знищено чи зруйновано 877 населених пунктів, при загальній кількості населення 7,5 млн осіб кількість переміщених осіб становила 800 тис. осіб. Разом з тим біженці чи переміщені особи розміщувалися в палатних містечках та були позбавлені елементарних побутових зручностей.

Інша важлива проблема, про яку згадували вище, це незаконне постачання російської зброї у Вірменію. З 1993 по 1996 р. остання отримала, крім звичайної стрілецької зброї, 84 танки Т-72, 50 БМП, 32 оперативно-тактичні ракети Р-17 з дальністю до 300 км, здатних нести ядерні заряди. Крім того, за інформацією, оприлюдненою МЗС Азербайджану, з кінця
1998 по жовтень 1999 р. Вірменія отримала від Росії 18 винищувачів МіГ-29 та МіГ-25, зенітно-ракетні комплекси «С-300В» на загальну суму 2 млрд дол. США. Юридичного оформлення така «співпраця» між Російською Федерацією та Республікою Вірменія набула під час підписання 29.08.1997 р. Договору про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. Факт підписання такого договору Азербайджан розцінив як свідчення того, що Вірменія налаштована на ескалацію конфлікту, а Російська Федерація у свою чергу не виконує свої зобов’язання як країна-співголова Мінської конференції ОБСЄ. За період з 1998 по 1999 р. Вірменія та Росія погодили такі питання військового співробітництва: військове посилення 102-ї російської військової бази та передачу на безоплатній основі їй (Росії) землі строком на 25 років; формування 426-ї авіаційної російської авіаційної групи; постійне базування у Вірменії російських МіГ-29 та ін. У 2000 р. було підписано домовленості між Вірменією та Росією про спільне бойове чергування військ ППО. Як бачимо, навіть побіжне перерахування «особливостей» окупації Вірменією частини Азербайджанської суверенної території дає змогу зробити однозначний висновок про чергову спробу Росії через вірменську окупаційну політику забезпечити собі політичне й військове домінування в цьому регіоні та створити і всіляко підтримувати тут «тліючий конфлікт».

Інша проблема, яка залишається невирішеною, це проблема припинення вогню. Відповідні домовленості було підписано між Вірменією та Азербайджаном у травні 1994 р. За період із травня 1994 по травень 1998 р., за даними азербайджанської сторони, Вірменія порушувала угоду 1271 раз, у результаті загинуло 188 осіб, було поранено 366.

Як бачимо, аналогічні проблеми існують сьогодні в процесі розгортання військового конфлікту на території Донецької Луганської областей та АРК.

Ще одна важлива деталь – це реакція міжнародної спільноти на окупацію частини території однієї держави іншою. Спроби залагодити конфлікт мирно міжнародне співтовариство почало здійснювати з лютого 1992 р. За цей час у рамках так званого Мінського процесу ОБСЄ була створена Мінська група з підготовки однойменної конференції, до участі в якій були залучені Азербайджан, Вірменія, США, Росія, Франція, Німеччина, Польща, Білорусь, Туреччина, Фінляндія, Швеція. Разом з тим Рада Безпеки ООН за зазначений час прийняла низку резолюцій (822, 853, 874, 884), у яких передбачалося виведення вірменських військових формувань з території Азербайджану та повернення переміщених осіб на місця постійного проживання. Відбулася низка зустрічей: Гельсінська додаткова зустріч Ради ОБСЄ, Будапештський та Лісабонський саміти ОБСЄ. За цей час було узгоджено приблизно 75 % тексту «Угоди про припинення збройного конфлікту…», але принципові питання: повне звільнення окупованих Вірменією територій, включаючи Шушинський та Лачинський райони Азербайджану, так і не були підписані сторонами цього територіального конфлікту.

Азербайджанські експерти вважають, що будь-яка економічна діяльність на цих територіях є протизаконною. Так, зокрема, директор Центру політичних інновацій та технологій Мубаріз Ахмед-оглу був переконаний, що транспортування до Нагірного Карабаху блакитного палива газопроводом «Тех-Степанакерт», який належить Росії, буде мати протизаконний характер з політичної, юридичної та моральної точки зору. Разом з тим економічні втрати Азербайджану через окупацію цих земель, за різними оцінками, становили близько 22 млрд дол. США, повністю припинено пряме транспортне сполучення з Нахічеванською АР, а всі транспортні потоки з цією територією проходять через Іран. Тільки щоб покрити ці додаткові витрати з бюджету Азербайджану щороку виділяється сума в розмірі 2,5 млн дол. США.

Спроби «розхитати ситуацію» на території Азербайджану продовжились і пізніше, так, наприклад, у 2000-х роках на півночі країни почала діяти група, яка ставила собі за мету проголошення «Аварської держави» в північних районах Азербайджану.

Багато в чому подібним з «азербайджанським» був сценарій захоплення Російською Федерацією територій Грузії. Разом з тим юридичний статус окупованих територій Азербайджану до сьогодні не визначено, не «окреслено» окремим законом. Водночас положення вітчизняного закону «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України» повторюють статті аналогічного, прийнятого в Грузії у жовтні 2008 р. «Закону Грузії про окуповані території». Одночасно є деякі суттєві відмінності. Найголовніша з них у тому, що між Грузією і Російською Федерацією до сьогодні не відновлено дипломатичні відносини, які М. Саакашвілі розірвав у серпні 2008 р., реагуючи на російську агресію.

У грузинському законі є посилання на згадану вище Гаазьку конвенцію 1907 р. Крім того, у ст. 1-2 грузинські законотворці окреслюють міжнародні договори, які порушила Російська Федерація, окупувавши Абхазію та частину Південно-Осетинської автономної області. У цих статтях окреслюються кордони, на які поширюється суверенітет Грузії в тому числі: «межі внутрішніх вод», «надра», «кордони виключної економічної зони», «континентального шельфу» «підводного і повітряного простору» тощо. У вітчизняному законі ці положення сконцентровано в ст. 1-3.

У ст. 3 грузинського закону йдеться про введення «надзвичайного стану та особливого правового режиму на окупованих територіях». У нашому законі немає згадки про «надзвичайний стан».

У ст. 4 грузинського закону вводиться «обмеження на свободу пересування громадян по окупованих областях». Порушення цієї статті карається відповідно до норм Кримінального кодексу Грузії. Аналогічна норма є й в українському законі шляхом внесення змін до Кримінального кодексу України та доповнення останнього статтею 3321 «Порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї». Норми покарання у вітчизняному законі передбачені у вигляді обмеження або позбавлення волі на різні строки залежно від ступеня провини. При цьому і грузинський, і український закони передбачають можливість надання спеціального урядового дозволу для відвідання окупованих територій.

Відповідно до грузинського законодавства заборона на свободу пересування окупованими областями не поширюється на: «осіб без громадянства, або тих які шукають притулку», «людина, яка надає гуманітарну допомогу на окупованих територіях ліками, їжею, предметами першої необхідності» (ст. 4 грузинського закону).

Стаття 5 грузинського закону регулює «Права власності на нерухомість в окупованій області». Стаття 6 присвячена «Обмеженню господарської діяльності в окупованій області». За аналогією обмеження цієї статті не стосуються діяльності, яка спрямована на надання гуманітарної допомоги, ліків, предметів першої необхідності за умови надання чітких строків проведення такої діяльності та представлення інформації про характер допомоги, яку вони надали жителям. Стаття 7 грузинського закону стосується «Прав людини та охорони культурної спадщини». Відповідно до цієї статті, відповідальність за порушення прав людини, визнаних міжнародною спільнотою, покладається на Російську Федерацію. Так само Росія несе повну відповідальність за завдання матеріальних та моральних збитків громадянам, які перебувають в окупованих областях. У статті 8 йдеться «Про незаконні органи та (посадові особи)». При цьому будь-який уповноважений орган (посадова особа), здійснюючи функції державної влади або місцевого самоврядування, та прийнятий ними будь-який закон не матиме жодних юридичних наслідків та вважатиметься недійсним. Стаття 9 передбачає, що порушення зазначеного закону підпадає під дію грузинських та міжнародних законодавчих актів. Статті 10-11 містять «Перехідні положення» та встановлюють час набрання чинності зазначеного закону.

За час існування сепаратистських режимів на території Абхазії та Південної Осетії їх взаємовідносини з офіційним Тбілісі були різними – від жорсткої конфронтації до спроб знайти порозуміння. Слід зауважити, що уряд Грузії попри жорсткість прийнятого ним закону, робить певні кроки, які мають сприяти покращенню відносин з населенням, яке проживає на окупованих територіях. Так, наприклад, вищий законодавчий орган Грузії у 2011 р. прийняв низку змін, що дозволяють видачу «нейтральних посвідчень» людям, які на законних підставах проживають на окупованих територіях. Особливість цього документа в тому, що його наявність дає можливість власнику виїжджати за кордон та отримувати всі соціальні послуги та виплати, як і всім іншим громадянам Грузії.

Водночас тема окупації спровокувала широку дискусію в грузинському суспільстві. Цю величезну поліфонію думок можна поділити на дві найбільші групи: 1) за збереження норм «закону про окуповані території»; 2) за пом’якшення санкцій та заборон. Перші переконані, що Грузія повинна зберегти, а можливо, і зробити жорсткішими норми, виписані в законі, а також вимагати від сусідніх держав, наприклад, Туреччини заборони на перетин її кордонів громадянами з окупованих територій.

Крім того, існує гостра потреба у встановленні та розвитку зв’язків із представниками абхазької та осетинської діаспор, які проживають на території Туреччини та інших сусідніх із Грузією держав для налагодження співпраці з громадськими об’єднаннями на окупованих землях – вважають прихильники жорсткої лінії. Їхні опоненти, навпаки, бачать у прийнятому законі лише негатив. Так, керівник ГО «Центр конфліктів та переговорів» Г. Хуцішвілі, коментуючи у 2013 р. грузинський закон, заявляв, що його норма, щодо кримінальної відповідальності особи при порушенні порядку перетину кордону між Грузією, Абхазією та Південною Осетією, морально застаріла. Її застосування, вважає він, тільки відштовхує людей, які проживають на цих територіях, та не сприяє налагодженню взаємовигідного діалогу.

Водночас президент Центру з вивчення питань безпеки та міжнародного співробітництва Грузії Н. Чітадзе вважає, що влада Грузії могла б більш лояльно ставитись до громадян Росії у питанні їх відвідання цих територій, але лише за умови, якщо вони вважають їх грузинською територією. Таким людям, переконаний експерт, можна було б видати грузинські візи, але оскільки віз як таких немає, то відсутній і механізм, який давав би можливість легалізувати перебування іноземців на цих територіях, окрім звісно механізму, який прописаний у грузинському законі про окуповані території.

Позиція офіційного Тбілісі однозначна: Південна Осетія та Абхазія окуповані Росією грузинські території. Натомість Москва, за словами міністра закордонних справ С. Лаврова, заявляла у 2013 р., що намагання Грузії повернути ці території собі абсолютно нереальна річ, треба приймати дійсний стан речей, а не думати про геополітичні амбіції. Враховуючи державні інтереси Грузії, тамтешні експерти назвали ряд кроків, яких їх держава повинна обов’язково уникнути: будь-які офіційні відносини з лідерами сепаратистів та спроби визнати їх «офіційний статусу», у тому числі їх визнання стороною конфлікту, стануть початком їх легалізації на міжнародному рівні; відміна економічних санкцій; дозвіл на рух по морю в акваторії, яку контролюють сепаратисти; легалізація паспортів, які видаються на окупованих територіях; відкриття залізничного сполучення між Росією та Вірменією через територію Абхазії. Як видно, серед цього переліку є ті помилки, яких сьогоднішня Україна, на жаль, не уникла. І найголовніше те, що ми (Україна) сіли за стіл переговорів із сепаратистами.

Отже, прийняття відповідних законів у Грузії та в Україні, з точки зору міжнародного права, юридично є виправданим. З іншого боку ефективність цих законів багатьом експертам видається сумнівною перш за все через повне їх (законів) ігнорування з боку російської влади. З іншого боку, як показує, на жаль, невдалий досвід цих країн, санкції практично всього світу стосовно Російської Федерації не є ефективними та мало впливають на її зовнішньополітичну позицію. Невирішеною остаточно проблемою залишається і статус громадян, які проживають на окупованих територіях. Водночас юридичне закріплення у вітчизняних законодавствах двох країн статусу «окупованих територій» гіпотетично в перспективі дасть змогу апелювати до міжнародних інституцій, у тому числі й через подання судових позовів для повернення суверенітету на ці області.

Узагальнюючи, варто наголосити на тому, що геополітична стратегія сьогоднішньої Росії залишається незмінною з часів утворення Московського князівства. Способи, методи, механізми не зазнали кардинальних змін за століття, що минули. Практика «збирання земель» через посилення військового, соціально-економічного тиску, поширення «смути» на таких територіях залишається актуальною до сьогодні. Так само актуальним для Росії є постійна апеляція до власних громадян про «негативний вплив Заходу» та «месіанство Росії», на превеликий подив це спрацьовує, допускаємо, що «ментальність» – це величина більш незмінна, ніж про це дискутують учені.

З іншого боку окупація територій Азербайджану, Грузії, України та Молдови в черговий раз доводять низьку ефективність існуючої у світі системи безпеки, зокрема йдеться про ООН та ОБСЄ. Країна-окупант у більшості випадків узагалі не реагує на безліч резолюцій та меморандумів. На жаль, найефективнішою стратегією нинішніх «гібридних війн» у черговий раз у світовій політиці стало «право сильного». Саме тому зміна стратегій, методів, способів впливу світових держав на дії держави окупанта повинні у найближчий час серйозно трансформуватися. До певної міри економічні санкції стосовно Росії доводять свою ефективність, але провідні країни світу до сьогодні не в змозі встановити її повну економічну ізоляцію, оскільки не бажають поступатися власним економічним комфортом та мають особисті геополітичні інтереси. Слід лише зауважити, що в середині XX ст. подібне «загравання» з іншим окупантом призвело до незворотних наслідків (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел: http://www.azembassy.com.ua/%D0%87%20%D1%97,%20%D0%86%20%D1%96,%20%D0%84%20%D1%94105_ua.html; http://travelgeorgia.ru/147/; http://rus.postimees.ee/486410/gruzija-vvodit-pasporta-dlja-zhitelej-okkupirovannyh-territorij; http://abkhazeti.info/news/1356040493.php; http://www.kavkaz-uzel.ru/articles/220319; http://censor.net.ua/news/278031/gruziya_nadeetsya_vernut_abhaziyu_i_yujnuyu_osetiyu_okkupirovannye_rossieyi; http://www.rosbalt.ru/main/2013/08/26/1168296.html; http://inosmi.ru/sngbaltia/20140203/217141312.html; http://sockraina.com/news/4903; http://www.vakmos.org/ru/ekspert-r-yi/16683-mubariz-akhmedoglu-transportirovka-rossijskogo-gaza-na-okkupirovannye-territorii-azerbajdzhana-dolzhna-byt-prekrashchena; http://www.azembassy.tj/index.php?option=com_content&view=article&id=193&Itemid=225; http://www.azembassy.tj/index.php?option=com_content&view=article&id=194&Itemid=226; http://www.azembassy.tj/index.php?option=com_content&view=article&id=216&Itemid=247).