Доктрина інформаційної безпеки як засіб протидії інформаційним загрозамН. Тарасенко, мол. наук. співроб. СІАЗ НБУВ

Доктрина інформаційної безпеки України в оцінках експертів

 

Інформаційна війна, яку Росія активізувала з початком збройної агресії проти України, поставила перед нашою державою нові виклики у сфері інформаційної безпеки. Антиукраїнська пропаганда, відверті фейки, постановочні новинні сюжети, поширювані російськими медіа та соцмережами, справили істотний вплив не лише на прихильників східного сусіда жителів Донбасу, а й на багатьох представників світового співтовариства. Інформаційні атаки ворога набули глобального характеру та отримують дедалі більше державне фінансування. Так, лише у 2016 р. міжнародно-трансльований телеканал Russia Today (RT), який поширює інформацію англійською, іспанською та арабською мовами, отримав 19 млрд р. (307 млн дол. США) фінансування, а для державних ЗМІ Росія виділила 80,2 млрд р., що на 30 % більше порівняно з 2015 р. Крім того, у Росії функціонує кілька науково-дослідних центрів, завдання яких полягає в інформаційній діяльності на територіях колишніх республік Радянського Союзу, зокрема України.

22 лютого 2017 р. Міноборони РФ оголосило про створення військ інформаційних операцій. Насправді це не було створення нових, а легалізація вже існуючих підрозділів, які здійснюють інформаційні та кібератаки давно і досить успішно. Ще в 2007 р. була у такий спосіб атакована Естонія. Атаки на електронну пошту держсекретаря США і використання цієї інформації на виборах – це так само елемент гібридної війни, яку Росія веде у США на сьогодні.

Інший приклад – проведення референдуму в Нідерландах щодо асоціації України і ЄС. Урядом цієї країни вже визнано, що Росія впливала на громадську думку у країні, унаслідок чого по репутації України був завданий серйозний удар. Як результат небажання громадян Нідерландів підтримати Угоду про асоціацію України з ЄС. Їхні ефіри рясніли проросійськими експертами, соцмережі – ботами, а Russia Today відпрацьовувала мільярди, виділені владою РФ на підривну роботу проти іміджу нашої країни. Очевидно, що Україна була не готова до таких викликів і дії української влади в цьому напрямі були дуже слабкими (https://m.censor.net.ua/blogs/5390/informatsiyina_viyina_rosiya_gotuyetsya_
do_novoyi_fazy_protystoyannya).

Більше того, ми маємо ситуацію, коли неправдивий контент в інтересах окупантів поширюється і в самій Україні, на території якої й досі працюють ЗМІ, що мають пряме або афілійоване фінансування з Росії. Тож в України, як жертви гібридної війни, немає іншого вибору, як у стислі терміни створити реальний інформаційний і кіберзахист.

Перші спроби введення нових правил у роботі українських медіа на державному рівні почалися одразу після початку війни на Донбасі. Уже наприкінці червня 2014 р. у Нацгвардії з’явилося управління інформаційної безпеки, а у грудні було створено Міністерство інформаційної політики (МІП), яке очолив колишній генеральний продюсер 5 каналу Ю. Стець. За його ініціативою в лютому 2015 р. з’явився проект «Інформаційні війська України». Одним із завдань цього проекту було об’єднання «лідерів думок» і тролів з великою аудиторією в соцмережах з метою відповідати на фейки й інформаційні «вкиди» Росії та формувати патріотичний порядок денний в онлайн-медіа. По суті, це була перша публічна спроба створити «дзеркальну відповідь» російській пропаганді на державному рівні.

Упродовж 2014–2016 рр. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення заборонила мовлення на території України понад 70 російських каналів, а Держагентство з питань кіно відмовило в реєстрації і скасувало прокатні посвідчення на трансляцію понад 500 російських фільмів і серіалів.

Необхідність протидії російському інформаційному впливу усвідомили і у ЄС. 23 листопада Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо протидії пропаганді третіх країн, включаючи Росію. Згідно з документом, російська пропаганда є частиною гібридної війни і спрямована на те, щоб спотворити правду, посіяти сумніви і ворожнечу між країнами союзу, послабити стратегічну єдність ЄС і його північноамериканських партнерів, паралізувати процес прийняття рішень, дискредитувати інститути ЄС і трансатлантичне партнерство.

У резолюції Європарламент визнав, що «російський уряд агресивно використовує цілий спектр засобів та інструментів для атак на демократичні цінності, для розколу Європи, для забезпечення підтримки всередині країни і створення враження про розбіжності між країнами “Східного сусідства” ЄС». Інформаційну загрозу для ЄС, на думку авторів резолюції, представляють телеканал Russia Today (RT), інформаційне агентство Sputnik, фонд «Русский мир» і Росспівробітництво (агентство при МЗС), а також соціальні мережі та інтернет-тролі. Резолюція рекомендувала ЄС енергійніше боротися з проявами пропаганди, не забуваючи при цьому про принцип свободи слова. Також вона рекомендує посилити Оперативну групу зі стратегічних комунікацій на Сході (East StratCom Task Force), перетворивши її на повноцінне відомство у складі Європейської служби зовнішніх зв’язків (EEAS, фактично МЗС Євросоюзу) (http://dt.ua/WORLD/yevroparlament-priynyav-rezolyuciyu-pro-protidiyu-rosiyskiy-propagandi-225409_.html; (http://nv.ua/ukr/world/countries/jevroparlament-prijnjav-rezoljutsiju-pro-posilennja-borotbi-z-rosijskoju-propagandoju-285725.html).

В Україні концептуальним документом щодо протидії російським інформаційним загрозам стала Доктрина інформаційної безпеки, ухвалена Радою національної безпеки та оборони у грудні 2016 р. і введена в дію Указом Президента П. Порошенка 25 лютого. Робота з її створення розпочалася ще у 2014 р. за участі фахівців Міністерства інформаційної політики та Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики. Крім того, як повідомив міністр інформаційної політики Ю. Стець, до розробки документа залучалися вітчизняні експерти, журналісти, медіа-юристи, представники громадських організацій, які входять до експертної ради при МІП, іноземні партнери тощо.

В основу української Доктрини лягла концепція інформаційної безпеки, яку з 2014 р. розробляв тогочасний радник міністра інформаційної політики, а нині заступник голови відомства Д. Золотухін. Він – випускник академії СБУ і колишній співробітник Служби безпеки України. До подій Майдану 2014 р., вiн займався «конкурентною розвідкою» – збирав і аналізував дані для бізнес-компаній. За його словами, цей досвід став ключовим для роботи з новою українською реальністю і допоміг у створенні програм, що стосуються аналітики механізмів «інформаційної війни» та «інформаційних спецоперацій».

Д. Золотухін переконаний, що Доктрина є абсолютно необхідною концепцією для того, щоб боротися із загрозами гібридної інформаційної війни, адже в Україні працює величезна кількість медіа, «які публікують неправдиву інформацію, не несучи за це відповідальності, тож безпека держави залежить від інституцій, які українським законодавством ніяк не врегульовані».

Д. Золотухін також вважає, що Україна сьогодні може стати флагманом у сфері регулювання Інтернету щодо питань, які стосуються інформаційної безпеки і боротьби з російською пропагандою, «для всього Заходу». «Ми відповідальні за дотримання безпеки у європейських країнах, оскільки вони про цю безпеку не дбають. Про це говорить мій досвід спілкування з європейськими колегами, – зазначає він. – У той же час я переконаний, що, на жаль, західні експерти в цих питаннях нічому не можуть нас навчити. Ми успішно вирішуємо проблеми і питання, важливі для безпеки громадян, з якими вони ще навіть не стикалися» (http://hromadske.ua/posts/doktrina-informaciinoi-bezpeki).

Необхідність прийняття Доктрини інформаційної безпеки України, як зазначається у документі, зумовлена виникненням актуальних загроз національній безпеці в інформаційній сфері, а також потребою визначення інноваційних підходів до формування системи захисту та розвитку інформаційного простору в умовах глобалізації й вільного обігу інформації (http://www.president.gov.ua/news/glava-derzhavi-zatverdiv-doktrinu-informacijnoyi-bezpeki-ukr-40190).

У тексті Доктрини наголошується, що її метою є «захист українського суспільства від агресивного інформаційного впливу Російської Федерації, спрямованого на пропаганду війни, розпалювання національної і релігійної ворожнечі, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом або порушення суверенітету і територіальної цілісності України».

Правовою основою документа є Конституція України, закони України, Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента від 26 травня 2015 р. № 287, а також міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У документі зазначається, що пріоритетами державної політики в інформаційній сфері, зокрема, є створення та розвиток структур, що відповідають за інформаційно-психологічну безпеку, насамперед у Збройних силах України, з урахуванням практики держав-членів НАТО; розвиток і захист технологічної інфраструктури забезпечення інформаційної безпеки України; забезпечення повного покриття території України цифровим мовленням, передусім прикордонних і тимчасово окупованих територій тощо.

Передбачається насамперед більш суворий контроль за інформацією, яку поширюють різні ЗМІ та інтернет-ресурси. Вiдтак зростуть повноваження державних регуляторних органів, «які здійснюють діяльність щодо інформаційного простору держави» та «законодавче врегулювання механізму виявлення, фіксації, блокування та видалення з інформаційного простору держави, зокрема з українського сегмента мережі Інтернет». 

Водночас документ визнає факт «інформаційного домінування держави-агресора на тимчасово окупованих територіях», а тому проголошує «забезпечення повного покриття території України цифровим мовленням, насамперед у прикордонних районах, а також тимчасово окупованих територій». Кошти виділятимуться і на створення власних програм, для чого передбачено гранти, та на створення позитивного іміджу України у світі.

Доктрина обґрунтовує такі поняття, як «стратегічні комунікації», «урядові комунікації», «кризові комунікації», «стратегічний наратив», а також визначає національні інтереси України в інформаційній сфері, актуальні загрози їх реалізації, механізм реалізації Доктрини.

Координацію діяльності органів виконавчої влади щодо реалізації Доктрини та забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері має здійснювати РНБО, яка також визначатиме ключові заходи, відповідно до положень документа.

Кабінет Міністрів України забезпечуватиме здійснення інформаційної політики держави, фінансування програм, пов’язаних з інформбезпекою, спрямовуватиме і координуватиме роботу міністерств, інших органів виконавчої влади у цій сфері.

На Міністерство інформаційної політики України покладаються організація та забезпечення моніторингу засобів масової інформації та загальнодоступних ресурсів вітчизняного сегмента мережі Інтернет з метою виявлення інформації, поширення якої заборонено в Україні. Мінінформполітики також здійснюватиме моніторинг загроз національним інтересам і національній безпеці в інформаційній сфері.

Крім того, Міністерство має формувати поточні пріоритети державної інформаційної політики та здійснювати контроль їх реалізації, координувати діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, урядових комунікацій, кризових комунікацій, зокрема під час проведення антитерористичної операції та в особливий період. Також на нього покладається завдання вироблення і впровадження стратегії інформаційного забезпечення процесу звільнення та реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Міністерство інформполітики має сприяти Міністерству закордонних справ України у донесенні та представленні офіційної позиції України у іноземних засобах масової інформації.

Доктриною також покладається ряд завдань на Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, Службу безпеки України, Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації, розвідувальні органи, Національний інститут стратегічних досліджень.

Участь у забезпеченні захисту українського інформаційного простору від пропагандистської аудіовізуальної та друкованої продукції держави-агресора, розробці пріоритетів і стимулів розвитку українського кіно, телевізійного контенту, книгодрукування, зокрема щодо висвітлення героїчного спротиву українського народу російській агресії, забезпечення книгами навчальних закладів і бібліотек також братимуть Міністерство культури України, Державне агентство України з питань кіно, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення і радіомовлення України відповідно до їхньої компетенції.

Публікація Доктрини інформаційної безпеки викликала неоднозначну реакцію в експертному середовищі й українському суспільстві взагалі. Спектр оцінок документа змінюється від визнання його важливості й упевненості, що доктрину слід було прийняти ще кілька років тому, до порівняння цього документа зі схожою доктриною інформнебезпеки, яка була прийнята в Росії у грудні 2016 р. Пригадали також і так званий «пакет Ярової» – «антитерористичний» пакет законопроектів, внесений депутатом російської Держдуми І. Яровою і сенатором В. Озеровим, який передбачає жорстке обмеження прав і свобод громадян РФ. Також деякі експерти висловили побоювання, що така доктрина може посприяти обмеженню свободи слова в Україні та обмежити права громадян.

Серед ключових аспектів нової Доктрини завідувач відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень Д. Дубов відзначив викладене державою бачення розвитку й функціонування свого інформаційного простору і визначення, що Російська Федерація є супротивником, який веде системну інформаційну війну. «У документі є пропозиції, як реагувати на агресію та забезпечувати інформацією громадян. Доктрина також визначає поняття “стратегічного наративу” і вказує, що медіа мають самі себе регулювати, але при цьому повинні нести соціальну відповідальність», – вказує експерт (http://www.radiosvoboda.org/a/28336852.html).

За словами Д. Дубова, сам факт визначення цих понять і винесення цих питань на публічне обговорення є важливим. Щоправда, між доктриною та імплементацією ще буде робота над законопроектами, нормативно-правовими актами Кабміну і громадські обговорення. Д. Дубов припускає, що протягом найближчих трьох-шести місяців посадовці писатимуть проекти документів для практичної реалізації.

Експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека», екс-заступник міністра інформаційної політики Т. Попова вважає прийняту Доктрину інформаційної безпеки помітним кроком уперед у діяльності держави щодо протидії російській інформаційній агресії. На думку експерта, головним досягненням є спроба визначити та гармонізувати повноваження органів влади, силових структур щодо їхньої діяльності із захисту інтересів суспільства і держави в інформаційній сфері, національного інформаційного простору (http://www.radiosvoboda.org/a/28337376.html).

Заслуговує на увагу нормативне визначення ряду термінів, зауважує Т. Попова. Зокрема, фактично розмежована проблематика урядових комунікацій і стратегічних комунікацій. Зазначене дасть змогу позбутися певного дублювання і сконцентрувати проблематику стратегічних комунікацій переважно в контексті діяльності сектору безпеки та оборони держави.

Нарешті на рівні нормативного акта закріплено термін «наратив», який є одним з ключових у діяльності суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки. Хоча дивно, що в Доктрині вказана розробка Міністерством інформаційної політики виключно одного «стратегічного наративу». Їх може бути декілька, залежно від ситуацій і наративів супротивника, вважає експерт.

Метою Доктрини задекларовано «уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни». Але, на думку Т. Попової, така мета більше підходить до іншого документа, який має визначати основні засади державної інформаційної політики, особливо її структуру і зміст. Поки що такого документа на державному рівні в Україні не існує.

Крім того, експерт вважає відкритими питання щодо методології підходів до проблематики забезпечення інформаційної безпеки, які закріплені в Доктрині. Зокрема, Т. Попова вбачає за необхідне поставити на перше місце співвідношення понять «інформаційна безпека» та «кібербезпека». Вона констатує, що українська наука чітко обґрунтувала необхідність розгляду національного сегмента кіберпростору як складової частини інформаційного простору держави, з чого випливає і логічність розгляду питань кібербезпеки в контексті інформаційної безпеки. Але в ряді країн застосовуються інші підходи до цього питання, наголошує експерт. Так, в аналітичній доповіді Information Warfare Boundaries for anArmy in a Wireless World від корпорації RAND, одного з найавторитетніших дослідних центрів світу, на замовлення сухопутних військ ЗС США у 2013 р. зазначено, що у практичній діяльності органів військового управління, суб’єктів забезпечення інформаційної безпеки інформаційне середовище необхідно розглядати як єдине середовище у двох вимірах: людському та технічному. Розгляд інформаційного середовища та кіберсередовища (і, відповідно, інформаційної безпеки та кібербезпеки) як окремих паралельних інституцій (напрямів діяльності) визнано необґрунтованим та штучним (тобто визнано методологічною помилкою).

На жаль, констатує Т. Попова, у діяльності українських державних структур відбулося штучне відокремлення інформаційної безпеки та кібербезпеки, що відображено в ряді нормативно-правових актів. Розбалансованість і розпорошеність діяльності, інституційна невизначеність при таких підходах є чинником зменшення ефективності заходів інформаційного протиборства з боку України, вважає вона.

Т. Попова вбачає кілька ризиків щодо успіху реалізації положень Доктрини. Це насамперед уже традиційна для українських органів влади невідповідність між рівнем нормативного регулювання того чи іншого напряму їхньої діяльності та реальними кроками щодо виконання ними положень правових актів. Щоб не допустити повторення цієї тенденції стосовно Доктрини, доведеться дуже ретельно попрацювати над новими нормативно-правовими актами, оскільки Доктрина не є нормативним актом прямої дії, яка регулює виключно всі аспекти діяльності щодо забезпечення інформаційної безпеки. Вона окреслює стратегічні питання, а центральні органи виконавчої влади, структури сектору безпеки та оборони мають деталізувати та конкретизувати її вимоги в інших нормативних документах.

Іншим ризиком, на думку експерта, є відсутність реально працюючих механізмів координації діяльності у сфері інформаційної безпеки. Деякі успішні приклади горизонтальної взаємодії органів влади, волонтерські проекти, проекти у форматі «ручного управління» – є винятком з правил, які лише підтверджують необхідність офіційної координації з боку держави. Безумовно, необхідність централізації діяльності, дієвих алгоритмів координації та контролю в тексті Доктрини задекларовані. Але, з іншого боку, механізми зазначеного не прописані. Це є підставою говорити про певні ризики, бо РНБО отримала завдання координації діяльності, не маючи при цьому необхідних повноважень і ресурсів, які притаманні центральним органам виконавчої влади. Мінінформполітики в існуючому вигляді також не зможе виконати певні завдання, не будучи до того ж офіційною складовою частиною сектору безпеки та оборони держави і суб’єктом боротьби з тероризмом.

І якщо Мінінформполітики серед інших міністерств і відомств виконавчої влади визнано фактично головним суб’єктом забезпечення інформаційної безпеки, то це накладає певні зобов’язання. Особливо щодо проблематики активних заходів інформаційного впливу, необхідності координації діяльності силових структур, які, між іншим, зобов’язані займатися такими чутливими заходами, як інформаційні та психологічні операції. Тобто, вважає експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека» Т. Попова, на порядку денному перезавантаження МІП, для якого потрібні політична воля, професіоналізм і кадровий ресурс (http://www.radiosvoboda.org/a/28337376.html).

Медіа-експерт Д. Дуцик у свою чергу зауважила, що в Доктрину не включено Міністерство з окупованих територій, хоча в урядовому плані дій воно теж долучене до вирішення інформаційних моментів. Експерт також підкреслила, що «розробники Доктрини, на жаль, не дослухалися до частини рекомендацій, які надавалися експертами від ОБСЄ та НАТО, коли Міністерство інформаційної політики представляло перший варіант документа. Цей варіант більш структурований. Проте залишається багато питань до того, як прописано національні інтереси України в інформаційній сфері, як визначаються загрози» (http://ua.korrespondent.net/ukraine/3820536-vsikh-pereviriat-vlada-prydumala-novyi-zakhyst-vid-rf).

Координатор групи «Iнформаційний опір» народний депутат Д. Тимчук, коментуючи прийняття Доктрини інформаційної безпеки, зазначив, що такий документ країні потрібен давно, тому дивно, що він з’явився лише в 2017 р. «Ще до початку російської агресії, а особливо під час неї ми бачили, що втримати “інформаційний фронт” для України не менш важливо, ніж військовий. І насторожувало, що три роки жодних концептуальних документів, які б стосувалися питання безпеки інформаційної галузі, по суті, запропоновано не було», – зауважив він.

У Доктрині розписана відповідальність конкретних структур у питанні інформаційного суверенітету, що є головним, вважає Д. Тимчук. При цьому Доктрина не позбавлена певних проблем, зокрема дублювання обов’язків, констатує депутат. Зокрема, завдання, які ставить Доктрина перед  Міністерством інформаційної політики, перекликаються з обов’язками спецслужб у галузі захисту інформаційної безпеки.

«Є відповідні структури у складі СБУ, у них своя логіка роботи. Ці структури можуть не лише моніторити, а й у межах свого відомства проводити розслідування, починати карні справи, тобто здійснювати повний цикл заходів, аж до доведення до суду. МІП такими можливостями не оперує, не може займатися оперативно-розшуковою діяльністю і в певній частині просто дублює повноваження СБУ щодо моніторингу... Як на мене, доцільніше було б підсилити ті структури, які є у складі наших спецслужб. За моєю інформацію, там не вистачає робочих рук, ресурсів, замість цього передбачається дублювання функцій», – зазначив Д. Тимчук.

Юрист Центру демократії та верховенства права А. Сафаров стверджує, що документ не передбачає нічого, що якимось чином змінювало б права та обов’язки всіх суб’єктів інформаційної сфери України. Він вважає, що органи влади могли виконувати ці завдання і без Доктрини, оскільки це прямо передбачено в положеннях, що регулюють їхню діяльність. Так, він зазначив, що, наприклад, відповідальність за поширення закликів до втрати незалежності України і так передбачена у Кримінальному кодексі, а блокування сайтів вважається у такому випадку досудовим заходом і не є чимось новим. На його думку, бракує Доктрині й конкретики. Майбутні зміни до законодавства щодо механізмів інформаційної взаємодії між владою, ЗМІ та суспільством у документі лише «розпливчато» згадуються, але не зазначено, у чому вони мають полягати (http://www.radiosvoboda.org/a/28336852.html).

«Документ нібито є, але насправді він нічого не регулює», – вважає експерт. На думку юриста, аналіз Доктрини показує, що, незважаючи на гучну назву, документ має скоріше декларативний характер. «Можна сказати про Доктрину дві речі: хорошу і погану. Хороша: доктрина не зачіпає прав і свобод громадян, не підвищує втручання держави в реалізацію прав на інформацію і свободу слова більше, ніж передбачено чинним законодавством. Погана: а навіщо взагалі приймається на рівні нормативно-правового акта документ, який має суто декларативний характер? Який насправді не визначає якихось принципових позицій держави в забезпеченні інформаційної безпеки, крім загальних вказівок, що держава повинна цим займатися?» – зауважує А. Сафаров

(http://ua.korrespondent.net/ukraine/3820536-vsikh-pereviriat-vlada-prydumala-novyi-zakhyst-vid-rf).

«Декларативним документом» вважає Доктрину голова Інституту масової інформації О. Романюк. Також, на її думку, поки зарано говорити, чи стане вона механізмом цензури. «Для того щоб Доктрина запрацювала на практиці, потрібні зміни в законодавстві, – констатує експерт. – І взагалі щось можна буде сказати тільки після практичного застосування Доктрини, трансформації її в конкретні механізми і закони. До цього оцінювати Доктрину сенсу немає – сама по собі вона цілком збалансована. Питання в тому, як її інтерпретують» (http://hromadske.ua/posts/doktrina-informaciinoi-bezpeki).

За словами медіа-експерта Н. Лігачової, Доктрина по своїй суті поки декларативна і зрозуміти, яким чином будуть реалізовувати поставлені завдання, можна буде тільки виходячи з тієї законодавчо-нормативної бази, яка буде напрацьована далі. «Один з її недоліків, що положення Доктрини пов’язані перш за все з агресією Росії. Мені здається, що це свідчить про те, що Україна і автори Доктрини поки не мають уявлення, яким чином повинна забезпечуватися інформаційна безпека України, з урахуванням усіх загроз. Можна сказати, що це не стільки загальна Доктрина інформбезпеки, скільки стратегія протидії загрозам з боку Росії нашій інформнебезпеці. Але те, що в нашій Доктрині згадується суспільне мовлення і розвиток медіа-грамотності населення і досить багато є про доступ до публічної інформації, великий плюс», – зазначила Н. Лігачова

(http://apostrophe.ua/ua/news/society/media/2017-02-28/doktrina-informacionnoj-bezopasnosti-ukrainy-mediaekspert-ukazala-na-nedostatki-dokumenta/88336).

Те, що Доктрина є декларативним документом, а не інструкцією до дій, визнає і одна з її розробників В. Сюмар. «По ідеї, на виконання Доктрини мають легше ухвалюватися відповідні закони, хоч у нашій реальності це не завжди працює. Але в будь-якому разі мати такі загрози і не мати доктрини, яка є і в Росії, і в багатьох європейських країн, то взагалі сором. Доктрина показує напрям руху. Вона має бути», – зазначила вона в коментарі на Facebook (http://www.umoloda.kiev.ua/number/3127/180/109183).

Ряд ЗМІ опублікували критичні статті щодо змісту Доктрини, ґрунтуючись на заяві А. Портнова, екс-депутата і головного юриста В. Януковича, який звинуватив авторів Доктрини у плагіаті відповідного російського документа. «Думаю, що для того аби інформаційно убезпечити себе від Росії, не обов’язково було брати за основу указ російського президента, повторювати його назву, структуру і ключові норми одразу ж через два місяці після його прийняття в РФ. Нічого не заважало вигадати своє», – написав він у Facebook. Цю ж новину одразу підхопив пропагандистський сайт «Страна.UA» та ряд інших ресурсів, наближених до «русского мира».

Цю заяву спростувала голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики В. Сюмар. «Як один з авторів Доктрини скажу відверто: російську доктрину звісно читала, як і ще штук 20 аналогічних доктрин. І різницю можу пояснити на пальцях, бо спільного там майже нічого немає. Я з таким же успіхом можу сказати, що росіяни списали свою доктрину в латвійців, бо там вона з такою ж структурою була ухвалена в 2011 р.», – відповіла вона на звинувачення на своїй сторінці у соцмережах (http://www.umoloda.kiev.ua/number/3127/180/109183).

Припущення, що Доктрина інформбезпеки України нібито списана з російської, відкинув і міністр інформаційної політики Ю. Стець. «Ми намагалися пройти великий етап обговорення, щоб потім було менше критики. Зрештою ключова критика, яку я почув, що це було скопійовано з доктрини інформаційної безпеки РФ, яка була написана і опублікована три місяці тому. Якщо врахувати, що ми над своїм документом працювали два роки, то це, як мінімум, безглуздо», – сказав міністр. – Якщо хтось критикує цей документ, він просто не читав ні російську доктрину, ні українську» (https://ukr.media/politics/294510).

Досить поширеною в ЗМІ є також теза про те, що Доктрина інформаційної безпеки обмежує свободу слова. За словами колишнього виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини В. Яворського, Доктрина закладає державну систему постійного моніторингу веб-ресурсів, а це, на його думку, передбачає встановлення цензурованих шлюзів, які відокремлять український Інтернет від світу.

Правозахисник пояснює, що блокування сайтів існує практично у кожній країні світу, але це робить оператор інтернет-послуг за рішенням суду. У таких умовах компанії несуть відповідальність перед клієнтами і залишаються прозорими. Коли ж держава має технічне обладнання для моніторингу та обмеження доступу до інформаційних ресурсів, контролювати процес майже неможливо, стверджує правозахисник. «За такою схемою працюють не так багато країн у світі: Росія, Китай, Білорусь і ще декілька, – зауважив він. – Замість повної інтеграції в міжнародний інформаційний простір, Україна встановлює паркан. Підстави для блокування сайтів настільки абстрактні, що орган влади на свій розсуд зможе тлумачити, що загрожує безпеці, а що ні».

Медіа-експерт Н. Лігачова звертає увагу, що в документі є багато норм, які викликають стурбованість. «Зокрема, пункт пов’язаний з можливою спробою провести законодавчо позасудове або досудове блокування сайтів. І ось останні ініціативи З. Шкіряка про блокування сайтів “ВКонтакте” і “Одноклассники” (читати російською. – Прим. ред.) породжують думку, що цю Доктрину можуть використовувати для якихось кроків у цьому напрямі. Хоча цьому є потужний опір з боку громадських організацій і провайдерів, але, тим не менше, громадянському суспільству потрібно уважно стежити, яким чином будуть імплементувати пункти Доктрини», – пояснила Н. Лігачова.

Тим часом про те, яким чином і ким проводитиметься моніторинг в Інтернеті, не можуть поки сказати ні в міністерствах, ні експерти. В IT-спільноті кажуть, що поки на них ця Доктрина істотно не вплине, оскільки моніторинг у мережі вже і так існує, але з інших питань: пропаганда насильства, порно, наркотиків. Усе може змінитися, якщо приймуть не тільки Доктрину, а й розроблять відповідні законопроекти. «Для IТ у доктрині немає нічого нового, усе залежить від того, які закони будуть прийняті і як це все буде повернуто. Якщо буде закон, що провайдери будуть зобов’язані блокувати доступ до якихось сайтів, то це вже аналог Роскомнадзора і подорожчання для провайдерів. Якщо буде закон про покарання за пост у соцмережах, то аналог пакета Ярової», – вважає директор компанії інтернет-провайдера Д. Іваньков.

За словами політолога М. Спиридонова, небезпека Доктрини в тому, що таким чином спробують контролювати не тільки ЗМІ, а й простих українців. «Моніторинг Інтернету, який здійснюватиме СБУ, Мінінформполітики, стосується і простих українців, так як Інтернет буде моніторитися на дуже розмитих підставах, що залишають широкий простір для зловживань. Якщо я, наприклад, критикую Прем’єр-міністра, мені можуть приписати, що це суперечить національним інтересам. Але все-таки, я думаю, більшою мірою це стосуватиметься експертів і блогерів, тому що вже до зовсім рядового українця руки не дійдуть. Якщо щось не подобається, критика влади наприклад, то відповідно до цієї Доктрини можуть контролюватися всі. Я не виключаю, що можуть бути в Україні проросійські блогери, які отримують гроші в Москві і зазіхають на національну безпеку, але в 90 % випадків це буде саме дубинка, якою будуть бити по неугодним владі», – зазначає М. Спиридонов (http://apostrophe.ua/ua/news/society/2017-03-01/doktrinu-informatsionnoy-bezopasnosti-ukrainyi-nazvali-dubinkoy-kotoroy-budut-bit-po-neugodnyim/88394).

На його думку, щоб Доктрина нормально запрацювала, потрібно більш чітко прописати, за якими принципами влада бачать загрозу нацбезпеці. «У документі загальні фрази і під них можна підвести багато всього. Якщо проаналізувати стрічку в Facebook, то 60 % критичних публікацій там про те, що e країні відбувається, тобто за кожну другу публікацію можна висувати претензії», – підсумував експерт.

У свою чергу політолог Р. Бортник зазначає, що в самій Доктрині немає нічого протиправного або неконституційного і кардинально вона поки нічого не змінить. «Але є одна велика небезпека – аналіз та прочісування Інтернету на предмет неугодної інформації треба було виписати більш конкретно. Зараз є загроза, що під таку категорію даних може підпадати будь-яка неугодна інформація. У таких випадках може початися “полювання на відьом”, коли українців будуть притягати до відповідальності за якісь записи в Інтернеті», – припускає експерт (http://lenta.com.ua/2061179.html).

Утім, за словами експерта Національного інституту стратегічних досліджень Д. Дубова, будь-які регуляції та обмеження, у тому числі й у мережі, здійснюватимуться лише в рамках чинного українського законодавства. «Це не буде позасудове рішення, як це відбувається у Російській Федерації. Генеральна прокуратура вирішила – заблокувала, Роскомнадзор вирішив – заблокував. Драконівських механізмів ніхто не пропонуватиме, – каже він. – Після 2014 р. громадянське суспільство довело, що з ним потрібно рахуватися».

Координатор групи «Iнформаційний опір» народний депутат Д. Тимчук також спростовує побоювання щодо обмеження свободи слова. «Це не так. Утисків свободи слова немає. Деякі структури і до цього мали повноваження моніторингу медіа-ринку. Питання в іншому: як держава потім реагує на порушення. У нас, на превеликий жаль, держава через нечітке законодавство чи небажання суддів доводити справи до кінця не працює надміру ефективно в питанні захисту інформаційного суверенітету. Є матеріали в ЗМІ, які дестабілізують ситуацію в країні, але не отримують жодних покарань. Бо там іде так звана м’яка форма пропаганди», – констатує Д. Тимчук.

Водночас у Міністерстві інформаційної політики підкреслюють, що позицій, які обмежують громадянські права, у документі немає. «Я не бачу, яким саме чином моніторинг соціальних мереж і ЗМІ може “сприяти цензурі”. Українське законодавство і так на сьогодні містить норми, які зобов’язують правоохоронні органи відповідно реагувати на заклики до повалення конституційного ладу або порушення територіальної цілісності. У тому числі якщо такі заклики були опубліковані в ЗМІ, тобто моніторинг, у якомусь хаотичному порядку, здійснювався і так. Я можу запевнити, що Доктрина жодним чином не буде і не може бути застосована для скорочення прав і свобод громадян, які надані Конституцією. Більше того, за своєю логікою Доктрина є стратегічним документом і не може містити, та й не містить норм прямої дії. Вона визначає політику держави. Щодо відповідальності за пости в соціальних мережах, то, якщо ви відкриєте реєстр судових рішень в Україні, ви побачите, що подібні вироки там вже є», – зазначає заступник міністра інформаційної політики Д. Золотухін (http://apostrophe.ua/ua/article/society/2017-02-28/borba-s-neugodnyimi-ili-s-rossiey-chto-stoit-za-doktrinoy-informatsionnoy-bezopasnosti/10590).

Разом з тим він вважає, що «подібні заяви будуть запобіжником. Тобто у громадянського суспільства повинна бути своя “дубина”, яка б попереджала: ми не дозволимо, щоб держполітика використовувалася для скорочення якихось цивільних прав. Люди повинні моніторити, як застосовується документ, і не мовчати у разі порушень», – сказав Д. Золотухін.

Загалом експерти сходяться на думці, що поява Доктрини інформаційної безпеки України і вступ її в дію ще не означає, що інформаційний простір України радикально зміниться в одну мить. Тим більше що, як показує практика, перебіг інформаційних воєн, як і будь-яких інших, багато в чому залежить від фінансової складової. Якщо Українська держава, крім затвердження Доктрини, забезпечить ще і фінансову її підтримку – на інформаційних фронтах з’явиться шанс на перемогу. Поки ж очевидним позитивом є те, що в Україні почали ставитися до інформпротистояння як до реальної загрози. І попри те що в цьому напрямі ще необхідно зробити чимало, визначення основних принципів державної інформаційної політики, розподіл повноважень та відповідальності державних органів у забезпеченні інформаційної безпеки значно посилюють позиції України в інформаційному протистоянні і створюють, за умови прийняття у руслі Доктрини інформаційної безпеки відповідного законодавства, необхідну основу для ефективного подолання інформаційних загроз у нинішній гібридній війні.

 

Тарасенко Н. Доктрина інформаційної безпеки України в оцінках експертів [Електронний ресурс] / Н. Тарасенко // Резонанс. – 2017. – № 18. – С. 3–14. – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/images/rezonans/2017/rez18.pdf.  – Назва з екрана.