Ювенальна юстиція в УкраїніС. Закірова, канд. іст. наук, ст. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Ювенальна юстиція в Україні: проблеми, перспективи

 

За 25 років незалежності країниз 1991 р. дитяче населення зменшилося майже у два рази ісьогодні становить 7,6 млн дітей. Кожна третя дитина сьогодні живе за межею бідності.Як мінімум, кожна сьома дитина страждає від насильства в сім’ї. 150 тис. дітей мають інвалідність і не можуть ходити в школу або в садок. Кожна друга дитина живе з одним з батьків, зазвичай це мама. З народженням кожної другої дитини в сімї, 80 % сімей потрапляють за межу бідності.Ми в перших рейтингах по дитячій смертності. Україна нині посідає 186 місце у світі за показником народжуваності і 13 місце у світі – за показником вимирання нації. Кожна 50 дитина живе в спецзакладі по типу інтернату. Майже 106 тис. дітей, або 1,5 % усього дитячого населення країни, виховуються в інтернатах, але тільки 8 % з них є сиротами – решта 92 % мають батьків. Кожні три дні 250 дітей потрапляють до інтернатних закладів переважно через бідність і неспроможність надати необхідні послуги для дитини. Приблизно 600 тис. дітей перебуває на окупованих територіях. Майже 250 тис. дітей є переселеними. 100 тис. дітей живуть у зоні зіткнення. І це вже питання національної безпеки! (уповноважений Президента України з прав дитини М. Кулеба).

Час від часу в інформаційному просторі Україні порушується питання ювенальної юстиції. Причому, на жаль, причиною актуалізації цієї найважливішої проблеми стає не розуміння необхідних змін у підходах і системі захисту прав дітей, а черговий жахливий випадок їх порушення. Нещодавня трагедія в грудні 2016 р. у Києві, коли мати залишила без нагляду своїх дітей на дев’ять днів у квартирі без їжі і, у результаті, син, якому не було ще двох років, помер, а його старша на рік сестричка – потрапила в лікарню, знову сколихнула українське суспільство і викликала великий резонанс.

Як наголосила народний депутат від «Об’єднання “Самопомочі”» А. Романова, «чи можна було запобігти цій трагедії? Скоріше за все – так. При детальному обстеженні цієї ситуації виявилося, що ці діти 10 місяців не були на прийому у лікаря. Чотири місяці не відвідували дитячий садок».

За словами уповноваженого Президента України з прав дитини М. Кулеби, цей випадок має спонукати державу посилити відповідальність дорослих за безпеку і життя людей. Цей прецедент може служити причиною для змін законодавства.

Так це чи ні, але насправді 19 січня 2017 р. народні обранці ухвалили законопроект «Про внесення змін до статті 4 Закону України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” щодо удосконалення правового статусу служб у справах дітей», один з необхідних нормативних актів задля посилення охорони дитинства в Україні. А вже 8 лютого 2017 р. Президент України П. Порошенко підписав закон № 1824-VIII про посилення державних гарантій захисту прав дітей.

З 2012 р. правові норми, що визначали чисельність працівників служби у справах дітей, а також надавали службі у справах дітей прав юридичної особи, були скасовані. Це призвело до неможливості виконання службами у справах дітей своїх функцій з необхідною швидкістю та самостійністю. М. Кулеба, аналізуючи кричущу нехватку кадрів та її наслідки, підкреслив: «Ми звільнили з роботи 12 тис. фахівців з соціальної роботи, які мали працювати на попередження подібних ситуацій. Зекономили 300 млн грн, але ніхто не рахує, скільки грошей іде на те, щоб потім щось робити з наслідками негараздів у родинах – рятувати й лікувати дітей, утримувати їх у спеціальних закладах і інтернатах. На інтернати є гроші, а на соціальних інспекторів немає». Тож новий Закон «Про внесення змін до закону України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” (щодо удосконалення правового статусу служб у справах дітей)» з метою посилення державних гарантій щодо захисту прав та законних інтересів дітей відповідно до Конвенції ООН про права дитини має забезпечити оперативність і самостійність діяльності служб у справах дітей шляхом надання їм статусу юридичних осіб та визначення мінімальної чисельності штатних працівників відповідних служб.

Сьогодні в нашій державі існує понад 700 служб у справах дітей, але загальна кількість соціальних працівників, що опікуються проблемами захисту дітей, становить усього близько 4000 осіб.

Ухваленим Законом чітко встановлена штатна чисельність працівників районних, міських служб у справах дітей: у розрахунку один працівник служби на не більше ніж тисячу дітей, які проживають у районі, та не більше ніж на 2 тис. дітей, що проживають у місті або районі у місті. У випадку, коли дитяче населення громади становить менше тисячі дітей – не менше одного працівника на об’єднану територіальну громаду.

Натомість прийняття зазначеного Закону не вирішує, та і не може вирішити всіх проблем у сфері захисту прав дітей, оскільки, як вважає уповноважений з прав дитини М. Кулеба, в Україні сьогодні є лише окремі елементи, а не система охорони дитинства. «Держава має створити систему охорони дитинства. Узагалі ця система охорони дитини має стати загальним пріоритетом для держави. Повинно бути створена система відбору, система підготовки, пріоритет саме роботи на посаді соціального працівника», – наголосив дитячий омбудсмен.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини В. Лутковська наголошує: «Потрібна ювенальна стратегія держави – стратегія держави стосовно малолітніх. Адже якщо держава розуміє, що дитина – це майбутній громадянин, майбутній член суспільства, майбутній платник податків і так далі, то держава має бути зацікавлена у тому, щоб ця дитина була здорова фізично, психологічно, добре розвивалася й росла. Тож держава має подбати, щоб були добре підготовані соціальні інспектори, які вміють розпізнавати проблеми в сім’ї, які вміють ці проблеми вирішувати, й знають алгоритм дій у різних небезпечних для дитини ситуаціях. Також учителі й вихователі дитячих садків мають уміти розпізнавати проблеми в родині через поведінку дітей».

Бо інакше непідготовленість спеціалістів з питань охорони дитинства може призвести до зворотних результатів. Зокрема, наприкінці 2015 р. правоохоронці спільно зі службою у справах дітей провели вилучення 4-річної дівчинки з родини в Рунівщині, що в Полтавській області. Рішення прийняв місцевий виконавчий комітет сільської ради, який спирався на позицію соціальних працівників. Натомість служба у справах дітей не змогла пред’явити матері, з якою проживала дівчинка, серйозних звинувачень – в алкоголізмі, нехтуванні правами дитини чи виявити будь-які знущання, окрім «нехтування санітарними умовами» і наявність певних проблем зі здоров’ям дитини. На думку матері, єдина провина, що держава може їй пред’явити, це бідність, оскільки вона намагалася вижити в закинутому селі. Тож, на думку журналістів, матері доводиться боротися самотужки не тільки з фінансовою скрутою, а й з державною машиною в особі чиновників з неясними намірами.

І такі випадки, на жаль, мають повторення. Ось лише декілька прикладів 2016 р. У березні 2016 р. на Хмельниччині соціальні служби відібрали у матері двох дітей. Жінка пов’язує це зі зґвалтуванням своєї 15-річної доньки. Матір стверджує: батьки ґвалтівника не раз погрожували, що позбавлять її дітей, якщо вона буде наполягати на продовженні розслідування.

У квітні 2016 р. багатодітна матір заявила, що соцслужби без жодних пояснень відібрали у неї двох дітей і утримували їх у Хмельницькому обласному центрі соціально-психологічної реабілітації «Подолянчик». Натомість у комісії із служби захисту дітей переконували, що син і донька самі прийшли і написали заяву на маму. Діти це заперечують.

Мешканці з с. Сигнаївка Шполянського району на Черкащині хочуть відібрати сімох дітей у багатодітної матері, яка виховує їх у дитячому будинку сімейного типу. Напередодні Нового року в Горохівському районі Волині суд задовольнив позов органів опіки, позбавив батьківських прав і відібрав у батьків з с. Мерва 8-х дітей.

Не вдаючись в аналіз причин цих випадків, маємо констатувати, що сама їх наявність говорить про незадовільне становище у сфері забезпечення прав дітей в Україні, навіть тих, що виховуються в родинному колі. Що ж відбувається в спеціальних закладах для виховання дітей, які позбавлені батьківської опіки, за словами уповноваженого з прав дітей, взагалі ніхто не знає.

Так що таке ювенальна юстиція, і чим вона може допомогти запобіганню випадків порушення прав дітей в Україні? Чому в українському суспільстві так і нема справжнього розуміння про сутність цього правового інституту? Президент Харківської обласної фундації «Громадська альтернатива» М. Ясеновська наголошує, що в Україні не ведеться належна інформаційна кампанія щодо роз’яснення понятійного апарату ювенальної юстиції, її завдань та функцій. Орган, який відповідає за адміністрування ювенальної юстиції, не сформований, що призводить до нескоординованості діяльності ключових суб’єктів ювенальної юстиції, відсутнє державне фінансування програм ії розбудови. Основна діяльність у цій сфері, на думку правозахисниці, ведеться переважно інститутами громадянського суспільства.

З такою думкою погоджується і викладач Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Т. Шевчук. Вона вважає, що однією з основних проблем, що виникають на шляху практичного запровадження в Україні ювенальної юстиції та відновного правосуддя, є негативне ставлення до самого інституту ювенальної юстиції з боку громадськості, ряду науковців, церкви та інших інституцій.

Відтак в українському суспільстві циркулює значна кількість неточної, а інколи навіть прямо неправдивої інформації щодо інституту ювенальної юстиції, яка може бути спростована тільки засобами роз’яснення і впровадженням певного «лікбезу».

В Україні уявлення про ювенальну юстицію має два протилежні та взаємовиключні стереотипи. Розгляд цих стереотипів і певних міфів, які існують в українській громадській думці, заслуговує окремої аналітичної роботи. Перший – «Інститут ювенальної юстиції захищає прав дітей, убезпечує їх від можливого негативного впливу, сприяє збереженню традиційних цінностей суспільства і водночас є відповіддю на вимоги часу». Другий – «Європейська система соціального захисту дітей через інститут ювенальної юстиції веде до численних порушень прав підлітків під приводом їх захисту, має доведений криміногенний ефект, спрямована на підрив батьківського авторитету серед неповнолітніх, знищення усталеного сімейного укладу та етичних цінностей».

М. Кулеба, коментуючи таку ситуацію, зазначив: «Розмови (про ювенальну юстицію) в Україні йдуть уже 15 років, вони були поховані років 8 тому і в основному православною церквою. Тому що хтось запустив міф, що ювенальна юстиція – це коли будуть віддавати дітей ЛГБТ меншинам, і коли у сімей будуть відбирати дітей. Сьогодні має бути чітко прийнято рішення, на жаль, 7–8 років тому на цьому була поставлена крапка, була концепція розроблена, але на тому все і закінчилося».

Така неоднозначність української громадської думки не є винятковим явищем. Питання про те, чи потрібна ювенальна юстиція, попри її існування залишається дискусійним у всьому світі. Її противники стверджують: рівень підліткової злочинності в країнах, де існують ювенальні суди, залишається доволі високим. Водночас інші наголошують, що каральний підхід ламає майбутнє дітей та провокує рецидиви.

Сучасна ювенальна юстиція – це система державних, муніципальних і громадських судових, правоохоронних і правозахисних органів, установ та організацій, що на основі права та за допомогою медико-соціальних і психолого-педагогічних методик здійснюють правосуддя щодо дітей, профілактику та попередження правопорушень дітей та проти дітей, захист прав, свобод та інтересів, а також ресоціалізацію дітей, які перебувають у складній життєвій ситуації.

Загальновизнаною метою системи ювенальної юстиції, яку задекларовано в усіх відповідних міжнародних положеннях щодо захисту прав людини, є реабілітація та соціальна реінтеграція дитини. Конвенції ООН про права дитини (ст. 40) проголошує: «Держави-сторони визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, обвинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності та значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому беруться до уваги вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві».

Відповідно до «Пекінських правил» [1], «система ювенальної юстиції спрямована в першу чергу на забезпечення благополуччя неповнолітнього і забезпечення того, щоб будь-які міри впливу на неповнолітніх правопорушників завжди були співвідносними як з особливостями особистості правопорушника, так і з обставинами правопорушення». Цей документ виокремлює два головних і найважливіших завдання ювенальної юстиції. Перше завданняполягає у «забезпеченні благополуччя неповнолітнього», і, більше того – це головний пріоритеттих правових систем, де справи неповнолітніх розглядаються сімейними судами чи адміністративними органами», а й «тих судових систем, які дотримуються моделі кримінального переслідування», аби вони сприяли «уникненню застосування виключно каральних санкцій».

Другим завданнямє «принцип співвідносності», який розглядається як «засіб для стримування важкості правопорушення», що у конкретному контексті означає, що «відповідь на дії молодих правопорушників має ґрунтуватися не тільки на ступені важкості правопорушення, а й з урахуванням особливостей особистості», таких, як «соціальний статус, ситуація в сім’ї, шкода, якої було завдано внаслідок правопорушення та інші чинники, які визначають особливості особистості».

Одним з найважливіших міжнародних документів вважаються і «Ер-Ріядські керівні принципи» – Керівні принципи Організації Об’єднаних Націй для запобігання злочинності серед неповнолітніх, що прийняті і проголошені резолюцією Генасамблеї від 14 грудня 1990 р.

Таким чином, за вимогами міжнародного законодавства про права людини, система ювенальної юстиції спрямована на сприяння реабілітації та соціальної реінтеграції дитини, включаючи формування у дитини відчуття гідності та цінності її особистості, а також виховання поваги до фундаментальних прав інших людей.

В Україні на сьогодні відсутня цілісна система законодавства щодо захисту прав дітей, яка могла б створити працюючий державний інститут ювенальної юстиції. Натомість певні кроки час від часу все ж таки відбуваються. Зокрема, у 2011 р. було прийнято Указ Президента України «Про Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні». Важливе значення має Кримінальний процесуальний кодекс України (2012 р.), який містить окрему главу 38 «Кримінальне провадження щодо неповнолітніх», що фактично було першим реальним практичним кроком законодавця на шляху до ювенальної юстиції.

На думку українського дитячого омбудсмена М. Кулеби, ювенальна юстиція в тому сенсі, у якому хотіли його прийняти, і в якому Кабмін розробляв програму – це діти в кримінальному процесі, захист дітей. «Це ювенальний прокурор, ювенальний суддя, ювенальний слідчий. Це професійні люди, спеціально навчені в кримінальному процесі, які вміють працювати з дитиною».

Але окремі законодавчі акти, як і вже розглянутий вище закон України, на жаль, так і не мають ознак системного державного механізму ювенальної юстиції. Відсутність системи у сфері захисту прав дітей в Україні попри наявність її окремих елементів М. Кулеба порівняв з розібраним автомобілем. «Кожен тримає в руках якусь його частину – у когось кермо, у когось колесо, у когось дверцята. Усі стоять і всім кажуть, що це є машина і вона повинна рухатися. Ага, рухатися. Значить, кожен із цієї запчастиною йде собі вперед – таким чином отримуємо автомобіль, який рухається. Але ж це нерозумно рухати автомобіль по частинах, якщо його можна скласти і поїхати». На думку дитячого омбудсмена, ті органи, навіть якщо взяти на рівні міністерств (і МВС, і Мінсоцполітики та Міністерство освіти), які повинні працювати злагоджено – не взаємодіють.

Т. Шевчук, кандидат юридичних наук, викладач Харківського національного університету внутрішніх справ, констатує, що державні інституції України, у тому числі і законодавча сфера, не досягли європейського рівня. Відтак, зазначає науковець, запровадження в Україні ювенальної юстиції буде більш ефективним і сприйнятним для суспільства лише після узгодження законодавчих ініціатив у загальному правовому полі.

Юрист вважає, що невідповідність чинного законодавства України міжнародним стандартам стосовно ювенальної юстиції зумовлена економічною та політичною нестабільністю нашої країни. Як приклад правник наводить розбіжності в сімейному праві. Так, за діючими у Європі нормами більшість українських родин – неблагополучні, а отже, є наявні підстави позбавити батьків їх прав на піклування про дітей. Ідеться про сім’ї, де немає батька чи матері (незалежно від рівня доходу родини до них підвищена увага), сім’ї, де не задовольняються всі потреби дітей (тому дитину слід вилучити із сім’ї і виховувати у дитячому будинку). Таким чином, підкреслює науковець, зважаючи на те що більшість українських сімей живе за межею бідності, усі вони формально підпадають під підвищену увагу з боку контролюючих органів і можуть бути позбавлені права виховувати своїх дітей через соціальну незабезпеченість. «Проте ніхто чомусь не говорить про ті умови проживання та виховання, які на сьогоднішній день існують у дитячих будинках України, які знову ж таки явно не відповідають рівню аналогічних західних установ», – наголошує Т. Шевчук.

Доктор юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії Н. Крестовська підкреслює, що ювенальна юстиція «працює» з двома категоріями дітей – діти-правопорушники та діти, які опинились у складній життєвій ситуації (сироти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні, жертви злочинів тощо). Тому вона спрямована не тільки на притягнення до відповідальності дітей-правопорушників, а й на розв’язання проблем дітей, які самі стали жертвами або дорослих правопорушників, або недбалого до них ставлення. За словами досвідченого науковця, практика показує, що нерідко ці дві категорії збігаються: на шлях правопорушення найчастіше стають якраз діти, що опинились у складній життєвій ситуації.

На необхідність спеціальних знань і додаткової кваліфікації під час розгляду справ щодо захисту прав дітей наголошувала ще у 2013 р., коли вже жваво обговорювалася проблема створення спеціалізованих ювенальних судів, помічник судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ А. Радзівілл: «Питання, які стосуються неповнолітніх, досить тонкі: судді треба знати не тільки положення закону, а й психологію дітей і підлітків, йому повинні бути зрозумілі питання виховання, психології, педагогіки». На її думку, робота ювенальних судів має свою специфіку й вимагає спеціального підходу. Оскільки найчастіше ці особи скоюють злочин уперше, суд повинен знайти шлях, перш за все націлений на те, щоб запобігти здійсненню підлітками повторних злочинів.

Адвокат, кандидат юридичних наук, керуючий партнер АГ «Юр.КомМ» Р. Чорнолуцький вважає, що впровадження механізмів ювенальної юстиції вимагатиме і нової якості професійної юридичної підготовки, в тому числі і адвокатів, оскільки вони мають виступати посередниками між усіма учасниками ювенальної системи. «Зростання даної практики в ЄС посилилося особливо в останні 10 років у рамках імплементації гендерної політики, де неповнолітні розглядаються законодавством ЄС як соціальна група з обмеженими правами і можливостями для самозахисту і боротьби за свої права… Відповідно в Україні, при імплементації директив ювенальної юстиції, виникне потреба на ринку юридичних послуг у фахівцях, які мають знання, кваліфікацію і практику у специфічній сфері захисту прав дітей», – наголошує адвокат.

Тож варто погодитися з думкою Т. Шевчук, про те що в Україні обов’язково необхідно запроваджувати інститут ювенальної юстиції, однак це має бути не копія «західної моделі», яка передбачає окрему систему правосуддя для дітей і сімей, а особлива система допомоги дітям, у тому числі і тим, що вчинили правопорушення чи стали його жертвою. Причому найважливішим завданням цього державного інституту має стати саме захист, допомога і підтримка дітей, створення умов для їх розвитку і розкриття здібностей, визнання цінності та унікальності кожної дитини. Державна політика у сфері формування ювенальної юстиції в Україні повинна включати і розробку загальнонаціональних програм, що сприятимуть підтримці родин з дітьми, збереженню традиційних сімейних цінностей, розвитку дитячої соціальної інфраструктури тощо. Ефективним результатом такого напряму діяльності держави має стати створення дієвої системи співпраці всіх органів і служб, які працюють із дітьми.

Бо якщо сьогодні на державному рівні терміново не вжити необхідних заходів, нинішня загрозлива тенденція до скорочення дитячого населення України, що підтверджена наведеними на початку матеріалу офіційними даними, збережеться. А це означає, що через 25 років, за життя лише одного покоління в Україні може не залишитися дітей. Що ще можна вважати національною катастрофою? (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел:http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1824-19; https://www.facebook.com/nikolai.kuleba.5; http://helsinki.org.ua/prava-dytyny-m-yasenovska-koalitsiya-prava-dytyny-v-ukrajini/; http://gazeta.ua/; http://ua.112.ua/mnenie/; http://uccg.org.ua/bulletin/Articles/01(5)/07-Prava_ludyny/050701.pdf; http://znaj.ua/news/regions/81715/dityachij-ombudsmen-mikola-kuleba; http://www.radiosvoboda.org/a/28166099.html; http://www.viche.info/journal/2126/; https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2165052; http://jurliga.ligazakon.ua/blogs_article/709.htm4; http://podrobnosti.ua/2155875-v-ukran-kozhna-tretja-ditina-strazhda-vd-golodu.html; http://www.visnikkau.org/arkh%D1%96v-nomer%D1%96v/a2016-rik/a3-14;/ https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2164753l; http://zib.com.ua/ua/33746-vvedennya_yuvenalnogo_pravosuddya_za_y_proti.html; http://bastion.tv; http://www.volyn24.com; http://nkontrol.org.ua; https://nnovosti.info).


[1] Таку скорочену загальноприйняту назву має документ «Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх» («Пекінські правила»). Ухвалено резолюцією ГА ООН № 40/33 від 29 листопада 1985 р.