Україна: еволюція геополітичних настроївМ. Закіров, заввідділу політологічного аналізу СІАЗ НБУВ

 

Україна у мінливому світі Європи

 

Світ змінюється. Останнім часом ця відома аксіома набуває нового забарвлення, яке викликає неоднозначні очікування. Глобальні й регіональні соціально-економічні трансформації, зіткнення геополітичних концепцій, демографічні, культурні та міграційні процеси зумовлюють серйозні зрушення у міжнародних відносинах і організаціях, декларований вектор розвитку яких донедавна вважався усталеним і загальноприйнятим. На тлі зазначених загальних тенденцій цілком очікуваними є і еволюція відносин України зі світом у цілому, і своїми сусідами, і союзниками зокрема.

Справедливо зауважує на сторінках інтернет-видання Оbozrevatel.com журналістка А. Купцова: «Німеччина – одна з небагатьох країн, яка займала послідовну позицію з приводу російсько-українського конфлікту». На фоні занурення Великої Британії, Франції, Нідерландів у власні політичні, економічні, виборчі проблеми та очікування багатьма країнами Європейського Союзу скасування санкцій «Німеччина залишається останнім оплотом стабільності і найстійкішою опорою України в західному світі», зауважує журналістка (http://inosmi.ru/politic/20170207/238678761.html).

Саме з огляду на це, некатегорична заява, або, скоріше, «міркування на тему», німецького посла Е. Райхеля про можливість проведення виборів на Донбасі без виводу окупаційних військ викликала обурення у соціальних мережах і дипломатичний скандал. Разом з тим слід визнати, що реакція української сторони була цілком виправданою і з огляду на ситуацію достатньо адекватною. Справа у тому, що подібні міркування посол Німеччини вже озвучував напередодні нового 2017 р. І головне – з вуст дипломата подібні висловлювання лунають як позиція держави або принаймні її зовнішньополітичного відомства. Вірно підкреслює А. Купцова, що «позиція Райхеля не могла бути не узгоджена з Берліном. Як мінімум це йде врозріз з традиціями світової дипломатії – посли є ретрансляторами волі керівництва країни» (http://inosmi.ru/politic/20170207/238678761.html).

Отже, висловлювання Е. Райхеля, скоріше за все, говорять про наявні зміни настроїв у середовищі німецької дипломатії щодо розв’язання проблем Сходу України. Безумовно, свою роль відіграло призначення на посаду нового міністра закордонних справ Німеччини З. Габріеля, який ще навесні 2016 р. пропонував замислитися над зняттям санкцій з Росії. Після призначення З. Габріеля офіційний представник міністерства М. Шефер заявив, що новий глава МЗС зацікавлений у встановленні добрих відносин з Москвою. «Росія – це найважливіший сусід Європи. Вона стоїть на порядку денному нового глави МЗС, інакше і бути не може. Вона є найважливішим партнером для переговорів», – сказав М. Шефер (http://inosmi.ru/politic/20170207/238678761.html).

Разом з тим слід розуміти, що зазначена зміна настроїв керівництва зовнішньополітичного відомства Німеччини і висловлювання дипломатів означають не відмову від підтримки, а лише говорять про різницю у підходах до проблеми. Спостерігачі зауважують, що для наших союзників головне досягти миру і стабільності, а умови цього та деталі подальшої реінтеграції Донбасу в Україну для них мають другорядне значення. У свою чергу, для нашої країни цілком природним є рівнозначність як самого факту примирення, так і тих умов, на яких воно відбудеться, оскільки врешті-решт саме Україні доведеться приймати усі можливі негативні наслідки поступок, на які наші союзники готові піти для прискорення процесу.

Ще одним прикладом мінливості світу є політична еволюція Польщі, що розпочалася восени 2015 р., коли до влади, отримавши абсолютну більшість у парламенті та одноосібно сформувавши уряд, прийшли консерватори з партії «Право і справедливість». І хоча зазначена партія не вперше приходить до влади, саме нині відбувається різка зміна дискурсу щодо болісних і вразливих сторінок українсько-польської історії. Ще більш дивною ситуація виглядає з огляду на те, що раніше цих проблем, принаймні на високому політичному рівні, сторони намагалися уникати. Так, редактор порталу Kresy.pl Т. Квасніцький підкреслює, що з незапам’ятних часів позиція ЗМІ і політиків, які належать до мейнстріму (незалежно від політичних симпатій і партійної приналежності), зводилася до відкритого ігнорування або навіть заперечення факту, що за східним кордоном відроджується «бандеризм». «У кращому випадку йшлося про те, що слід робити вигляд, ніби він зовсім не відроджується або навіть радіти, що він цементує молодий український народ, дає українцям силу і енергію, яких вони так сильно зараз потребують, поодинці захищаючи латинську цивілізацію від азіатського загарбника», – наголошує Т. Квасніцький (http://inosmi.ru).

В офіційному документі заступник міністра закордонних справ К. Касперчик зазначає: «За таких обставин не можна відмовляти українцям у праві спиратися на патріотичні приклади з відносно короткої історії їхньої країни». «Я не бачу в сьогоднішній Україні якогось сильного прославлення бандеризму. Те, що існував бандеризм, знає максимум кілька відсотків населення», – заспокоює голова МЗС В. Ващиковський. «Чогось такого, як бандерівська Україна, не існує. Це плід російської пропаганди... Все це абсурдно», – наголошує член політичного кабінету МЗС П. Журавський вель Граєвський (http://inosmi.ru).

На думку Т. Квасніцького, загадкове затьмарення польсько-українських відносин пояснює виступ Я. Качинського в ефірі регіонального відділу радіостанції Polskie Radio в Катовіцах. Коментуючи обрання Д. Трампа на пост президента США, він з оптимізмом заявив: «Існує велика ймовірність, що тепер прийде кінець безпрецедентному втручанню у внутрішні польські справи, свідком і жертвою яких (можливо, жертва – це невдале слово, але я його використовую) став я сам: на мене чинили шалений тиск у темах, які ні найменшою мірою не повинні цікавити американське керівництво», – цитує політика польський журналіст. На думку Т. Квасніцького, якщо польська влада дійсно піддалася тиску, він виявився дієвим: парламент проігнорував річницю апогею геноциду, яка припадає на 11 липня. Резолюцію (а не закон, як планувалося спочатку) ухвалили 22 липня під натиском громадськості і після масових протестних акцій у Сейму (http://inosmi.ru).

Саме факт перемоги партії «Право і справедливість», партії правого толку, відповідно забарвлена громадська активність і масові протестні акції чітко визначеної спрямованості свідчать про те, що Польща не уникнула загальноєвропейської тенденції посилення правих сил. На думку польських спостерігачів, загострення риторики – це гра на випередження. «Право і справедливість» украй завбачливо почала у ЗМІ операцію прикриття, намагаючись переконати громадськість, що вона завжди стояла на сторожі пам’яті про Східні креси, ніколи не проводила бездумної проукраїнської політики, не грала темою Волині і «не приносила жертв на вівтар добросусідських контактів» (http://inosmi.ru).

Разом з тим ситуація все ще далеко неоднозначна. Так, 23 січня у Варшаві зібралися провідні представники влади, ЗМІ та науки, відомі своєю вірою в політику безумовної підтримки Української держави. Серед присутніх були і глава МЗС В. Ващиковський, і президентський радник К. Щерський, і посол Я. Пєкло, і член політичного кабінету МЗС П. Журавський вель Граєвський, і інші відкриті прихильники підтримки українських інтересів. Приводом для зібрання стало урочисте відкриття Польсько-українського форуму партнерства. Виступаючи перед присутніми гостями з Польщі та України, керівник Центру східноєвропейських досліджень Варшавського університету Я. Малицький відверто заявив, що всі члени форуму «люблять Україну» (http://inosmi.ru). Отже, надія щодо збереження Польщі у статусі адвоката України зберігається.

У свою чергу політичний експерт П. Олещук висловлює впевненість, що навіть із суто прагматичних міркувань Польща підтримуватиме Україну й надалі. «Україна для Польщі – це буфер між нею і Росією. І це – найголовніша функція України, з точки зору поляків, а тому певним чином підтримувати Україну вони будуть завжди, адже набагато приємніше і безпечніше мати справу з Росією, коли між ними є ось така Україна», –зазначає експерт на своїй сторінці у Facebook.

Аналогічні думки висловлюють і польські спостерігачі. Зокрема, політичний оглядач Є. Хащинський зауважує, що підтримка України для Польщі – це питання власної безпеки. «Простіше це можна виразити твердженням: коли Кремль окупує Київ, він там не зупиниться». Разом з тим польський журналіст вважає, що Польща має бути відповідальною, оскільки саме вона, її політики й інтелектуали роками працювали над проектом «Східного партнерства», через успіх якого В. Путін пішов війною проти України. Партнерство здалося йому способом для Києва вирватися з російської імперії. І нарешті: «…польську політику щодо підтримки України повинна визначати історична правда. Варшава не повинна забувати про Волинську трагедію, за яку відповідальні герої нинішньої України, яка бореться одночасно з російською агресією і радянським минулим», – підсумовує Є. Хащинський (http://www.segodnya.ua/politics/pnews/polsha-teryaet-interes-k-sudbe-ukrainy-rzeczpospolita-746060.html).

У свою чергу український політолог Т. Чорновіл підкреслює, що занадто драматизувати ситуацію не варто. Хоча двосторонні відносини псуються, але суть не у правій партії «Право і справедливість», а в її лідері Я. Качинському. Він є лідером найбільшої фракції Сейму і, судячи з усього, до його думки прислухаються багато польських політиків і чиновників. Навіть президент А. Дуда. Разом з тим, на думку політолога, «Польща не перестала бути партнером України на міжнародному рівні. У нас хороша координація дій і співробітництво з польським МЗС. Польські дипломати на всіх міжнародних переговорах завжди підтримують Україну». На переконання Т. Чорновола, поки Я. Качинський матиме вплив на владу Польщі, двосторонні відносини і далі псуватимуться. Але на міжнародному рівні підтримка збережеться (http://24tv.ua).

Натомість слід мати на увазі, що Україну і Польщу, крім історико-етичних проблем, об’єднують спільні суто прагматичні економічні інтереси. Зокрема, питання зберігання і транспортування газу. Польські газовики зацікавлені у будівництві газопроводу-інтерконнектора між країнами і поставках газу в Україну через LNG-термінал у польському місті Свіноуйсьце. Українська сторона пов’язує з цими проектами подальшу диверсифікацію поставок газу в Україну.

Водночас Польща і Україна, як основні транзитери російського газу, мають спільні завдання у протидії планам «Газпрому». Зокрема, глави держав України та Польщі висловили обурення рішенням Єврокомісії щодо газопроводу OPAL, яке дає змогу російському «Газпрому» збільшити обсяги поставок газу в Європу в обхід України. «Україна і Польща були шоковані рішенням Єврокомісії від 28 жовтня 2016 р., яке відкриває можливості для “Газпрому” збільшити обсяги поставок газу в Європу в обхід України. Воно створює реальні ризики для безперервного постачання газу між Польщею та Україною і перенаправлення існуючих газових потоків між іншими країнами», – ідеться в спільній заяві П. Порошенко й А. Дуди у Варшаві (http://forbes.net.ua/nation/1425082-nagret-po-sosedski-polsha-pretenduet-na-gazovyj-rynok-ukrainy). Звісно, зацікавленість державних і приватних компаній Польщі в українському газовому ринку носить конкретний прагматичний характер. Насамперед ідеться про спробу «прилаштувати» дорогою катарський і норвезький зріджений газ із LNG-термінала в Свіноуйсьце. Навіть за можливості поставляти в Україну додатково 1,5–2 млрд куб. м газу будівництво інтерконнектора для Польщі буде вигідним.

Отже, незважаючи на історичні суперечки, які до того ж, на думку експертів, мають суб’єктивно-тимчасовий характер, співпраця між нашими країнами, які мають спільні економічні, геополітичні та цивілізаційні інтереси, триватиме. Причому особливої ваги на сьогоднішньому етапі набуває живе спілкування народів. Як зазначив в інтерв’ю виданню Forbesголова програмної ради Х Економічного форуму «Європа – Україна» З. Бердиховський, сьогодні реальну надію на швидку інтеграцію України з Європою нам дають не політики, а саме суспільство. «Коли сьогодні політики дискутують на тему історії українсько-польських відносин і на тему чергових маршів, подій і заборон, то справжня цінність цих відносин будується на масовій присутності українців у Польщі.Вони добре працюють, вони успішно вписуються в локальні громади... тим самим вони роблять набагато більше для України, ніж навіть найкращі українські політики… Це приводить до того, що наші відносини, які раніше залежали від діалогу політиків, можуть успішно розвиватися без постійної опіки політиків», – наголошує З. Бердиховський (http://forbes.net.ua/nation/1427835-zigmunt-berdyhovskij-v-nashe-vremya-ochen-trudno-otlichit-glupost-ot-gosudarstvennoj-izmeny).

Ще однією ознакою світу, що змінюється, є позиція прем’єр-міністра Угорщини, лідера правоконсервативної партії «Фідес» В. Орбана, який мріє реанімувати політичні концепції, що у сучасній Європі вважалися забутими назавжди. За словами завідувача міжнародного відділу Newsweek Я. Павлицького, «В. Орбан хоче, щоб Угорщина знову стала великою. Мова не про втрачені після Першої світової війни землі, а про символічну велич, яка перевищує політичне значення цієї невеликої країни...  Орбан віртуозно грає на національних почуттях угорців, які ось уже майже 100 років відчувають себе жертвами всіх навколо: західних держав, Гітлера, СРСР, а останнім часом Європейського Союзу і ліберальних еліт» (http://inosmi.ru).

Для певних верств населення не лише Угорщини, а й цілої Європи особливо вражаючою риторика В. Орбана стала під час міграційної кризи. На фоні Brexit, критики політики «відкритих дверей», зростаючої популярності правих сил авторитарний стиль керівництва В. Орбана набуває популярності. Неліберальна демократія знайшла своїх прихильників у Польщі, на неї готові орієнтуватися і в деяких інших східноєвропейських країнах. З огляду на зазначене, не випадково саме Угорщина стала першою країною Євросоюзу, яку відвідав російський президент після анексії Криму.

Як зазначає Я. Павлицький, «Орбан для Путіна... якщо ще не союзник, то, щонайменше, партнер з європейських справ. Російський президент розраховує, що угорський прем’єр виступить захисником ідеї скасування європейських санкцій проти Москви, які ввели після анексії Криму. Путіну подобається також, що Орбан розхитує згуртованість ЄС, ставлячи інтереси своєї країни вище за інтереси всієї спільноти. Вигода обопільна. Якщо Євросоюз розпадеться, Угорщина, маленька країна Центральної Європи, потерпить без потужного покровителя економічний крах» (http://inosmi.ru).

У свою чергу оглядач видання Hospodářské noviny А. Черни наголошує, що національно-консервативна риторика В. Орбана останнім часом знаходить відгук і у Варшаві. Більше того, і це, на думку чеського спостерігача, особливо важливо для угорського прем’єра, ті ж самі міркування давно вже лунають з Москви, а тепер ще й з Вашингтона. А. Черни вважає, що В. Орбан, якого критикують за його авторитарні замашки, розраховує на підтримку з боку Росії і нової адміністрації Білого дому. «Тому Орбан і стверджує, що хоче бути посередником між Сходом і Заходом, наприклад, у питанні санкцій, які були введені проти Росії за анексію Криму і підтримку сепаратистів на Сході України і які Будапешт із самого початку критикував», – зазначає оглядач чеського видання Hospodářské noviny (http://inosmi.ru).

Не менш вражаючі новини лунають останнім часом і з Молдови, яка у 2014 р. підписала Угоду про асоціацію з ЄС. Як повідомляє Polskie Radio, нещодавно обраний президент Молдови І. Додон, перебуваючи з візитом у Москві, висловив готовність розірвати Угоду про асоціацію з ЄС після парламентських виборів 2018 р. (http://inosmi.ru). Це відбудеться у разі перемоги очолюваних ним соціалістів, які хочуть добитися, щоб Молдова вступила до Євразійського економічного союзу і разом з цим політично долучилася до Росії. Прапор Європи, що раніше майорів над резиденцією глави Молдавської держави, прибрано.

Водночас, на думку журналіста з Латвії У. Шмітса, поки І. Додон намагається виглядати «добрим господарем», якого турбують товарообіг і збалансовані відносини з Брюсселем і Москвою, а також із сусідньою Україною, Кишинів поки офіційно не визнає приналежність Криму Росії. Разом з тим, як зауважує У. Шмітс, «у плани Додона входить угода з придністровськими сепаратистами. Але ця угода, відповідно до висунутих московськими піклувальниками сепаратистів умовами, можлива тільки в тому випадку, якщо Молдова відмовиться від зближення з політичними блоками Заходу. Це цілком реальна перспектива, яка може відкрити прихід до влади соціалістів після організованих у майбутньому або вже в цьому році парламентських виборів. Правлячі партії, які на словах підтримують демократичні цінності, а на ділі не здатні приборкати корупцію, втратили довіру жителів Молдови», – зазначає У. Шмітс (http://inosmi.ru).

І останнє. На нещодавніх президентських перегонах у Болгарії перемогу також одержав проросійськи налаштований генерал-майор запасу Р. Радев. Новообраний президент Р. Радев заявив, що працюватиме над скасуванням санкцій ЄС проти Росії. «Багато країн оголосили позицію щодо скасування санкцій проти Росії. Я буду в тісній співпраці з урядом за скасування санкцій», – сказав новообраний президент Болгарії (http://nv.ua/ukr/world/geopolitics/novoobranij-prezident-bolgariji-poobitsjav-doklasti-zusil-dlja-skasuvannja-sanktsij-proti-rosiji-273197.html).

Отже, факти й аналіз думок експертного середовища говорять про виразну еволюцію політичних настроїв деяких наших найближчих сусідів, з якими Україну пов’язує як спільна історія, так і спільні кордони. У цих нових реаліях особливої ваги набуває проблема збереження добрих відносин з усіма нашими союзниками у сусідніх країнах, яких, за свідченнями експертів і спостерігачів, залишається немало. Тому зважена політика держави у тісній співпраці з європейськими демократичними силами дасть змогу знайти адекватні відповіді новим викликам, які висуває світ, що змінюється.