Національний консенсус в Україні: історичний імператив, сучасні параметри, прогностична модель у 2016 році (Наукова доповідь)

Аналізуючи причини, що найбільше впливають на процес національного взаєморозуміння в українському суспільстві, експерти насамперед звертають увагу на обставини, пов’язані з порушенням державного суверенітету України Російською Федерацією, – анексією Криму, окупацією  Донбасу, протиправними діями, наслідком яких стали ізоляція  значної частини громадян від України  лінією протистояння у Донбасі  та в Криму і розгортання російського  інформаційного  впливу на окуповану і неокуповану  частини України з метою їх роз’єднання та приведення до  духовної капітуляції.

При цьому, однак, менше  уваги  приділяється корінним  причинам розходження шляхів розвитку двох сусідніх народів, які  вплинули на рішення та дії керівництва  РФ. Ці розходження проявилися відповідно до закономірностей суспільного розвитку, зростаючого значення   суперечностей, пов’язаних з різними темпами  входження обох держав у  суспільні взаємовідносини інформаційного етапу розвитку.

На нинішньому, постіндустріальному, етапі цивілізаційного розвитку все помітніше зростає суспільне протистояння відносин  нового, інформаційного, суспільства, що формується на основі розвитку якісно нових виробничих технологій, з відносинами, характерними для  попереднього, індустріального, суспільства.

Розглянемо основні характеристики суспільства, яке формується в наш час.

По-перше, процеси інформаційних обмінів на основі здобутків науково-технічного прогресу останніх десятиріч поступово звільняються від традиційних вертикальних механізмів контролю змістових характеристик використовуваної суспільством інформації (з урахуванням факторів контролю  географічних кордонів, адміністрування у сфері розподілу інформації,  технічних та ідеологічних систем впливу на поширення інформації, освітнього процесу тощо). При цьому слід звернути увагу  на те, що мова йде про вплив вертикальних органів управління інформаційним процесом тих традиційних соціальних структур суспільства, які  характерні  для індустріального суспільства. Вертикальні інформаційні  обміни залишаються необхідними в нових якостях свого вираження як «системопідтримувальний, спрямований  на суспільний розвиток,  інформаційний  механізм»[1] якісно нових  соціальних структур інформаційного суспільства.

По-друге, якісна відмінність нових соціальних структур від однотипних структур індустріального типу полягає у вищому рівні використання потенціалу задіяної для життєдіяльності інформації. Новий рівень інформаційних технологій, сформована на його засадах організаційно-правова база доступу до використання інформації, до нового інфотворення – все це  уможливлює підвищення дієвості використання необхідної інформації в перетворювальній діяльності людини, мобілізації творчого потенціалу людей  на вирішення всієї системи актуальних і перспективних завдань суспільного розвитку. При цьому вперше в людській історії формування соціальних інформаційних комунікацій стає не лише предметом цілеспрямованої діяльності координаційних центрів соціальних структур, а й можливістю  безпосередньої  творчості всіх зацікавлених членів суспільства.

По-третє, здійснюється оптимізація управління інформаційною сферою, як глобальними інформаційними ресурсами, так і власним, національним інформаційним ресурсом, усе ефективніше  використовується інтелектуальна, творча діяльність, у якій вбачається основний вид  трудової діяльності людини в майбутньому.

По-четверте, можливості інформаційних обмінів  сучасного суспільства обумовлюють  зростаючі змістові  та інформаційно-психологічні впливи, у тому числі й небажані для індивіда, на свідомість і психологічну сферу  людини, зростаючий загальний тиск сучасної  інформаційної сфери  на свідомість усіх людей,  що вимагає  від членів суспільства підвищення   освітнього й загальнокультурного рівня, зміцнення прогресивних національних духовно-ціннісних орієнтирів, опори на національну інформаційну  традицію  як дороговказ інноваційного поступу.

На інформаційному етапі суспільної еволюції забезпечення національного  розвитку –  важливого джерела  вивільнення  внутрішнього  потенціалу суспільної еволюції – набуває особливого значення.  Такий  висновок підтверджується зростаючим впливом своєрідної «національної інтуїції», збільшенням національних проявів у сучасних політичних, економічних, культурних та інших процесах у міжнародних відносинах.

Активізація національної самосвідомості саме в інформаційному суспільстві  обумовлюється, насамперед, факторами, пов’язаними  з результатами розвитку процесу глобальної  інформатизації. При цьому відбувається   вивільнення націй та сумірних з ними соціальних об’єднань, заснованих, скажімо, на релігійній своєрідності (цьому чимало прикладів у  мусульманському світі),  з-під  вертикального контролю інформаційних потоків багатонаціональних у своїй більшості держав, управлінських структур індустріального типу.

З наближенням  інформаційних процесів сучасності до безпосередньо виробничої, перетворювальної діяльності,  набувають особливого значення  саме внутрішньонаціональні інформаційні обміни. Адже лише  за такої форми  спілкування досягнення взаєморозуміння, процес об’єднання зусиль індивідів у межах такої спільності для  розв’язання актуальних проблем життєдіяльності значно полегшується, якщо їхня свідомість ґрунтується на  однакових ментальних підходах.

Таким чином, наявні російсько-українські  суперечності спричинені, значною мірою, об’єктивним процесом розвитку. Ці суперечності   проявилися у військовій  агресії Російської Федерації, у порушенні прав громадян України, які проживають у Донецькій, Луганській областях, а також в АР Крим, на свободу слова та висловлення думки, свободу доступу до інформації та у постійних репресіях стосовно вільних ЗМІ. Громадяни України на цих територіях опинилися під потужним впливом антиукраїнської пропаганди, вони  позбавлені доступу до альтернативного інформаційного ресурсу та майже не мають доступу до об’єктивної інформації про події в Україні та світі [2].

Слід зауважити, що наявні суперечності скоріше за все  вплинули б  на відносини двох країн  дещо пізніше, до того ж у цивілізованій,  менш гострій формі,  без застосування зброї (про реальну можливість такого розвитку  подій свідчить, скажімо, відомий чехословацький досвід). Однак російське керівництво обрало радикальний, конфліктний спосіб розв’язання проблеми взаємовідносин двох народів, що традиційно називалися братерськими. Анексія  Криму та бойові дії на Сході  України супроводжувалися розгортанням російсько-української  інформаційної війни, посиленням впливу характерних для  колишньої союзної держави вертикальних інформаційних потоків з характерною великодержавною  риторикою, намаганнями обґрунтувати  неправомірні дії проти  Української держави.

Такі дії  російських інформаційних технологів не досягали бажаного для них результату не лише через  непереконливість аргументації, але й  у зв’язку з тим, що вони в цілому не відповідали закономірностям  сучасного суспільства. Адже з розвитком глобальної інформатизації загальною тенденцією  стає поступове зменшення, а потім і втрата значущості   характерних для  індустріального суспільства вертикальних зв’язків  між колишнім союзним центром та колишніми  союзними  республіками. При цьому відбувається посилення зв’язків горизонтальних, розвиток соцмереж, що поступово формують суспільну єдність на відмінних від індустріального суспільства  інформаційних принципах.

Тож спочатку зменшилась, а потім, під час проведення  АТО, фактично  зникла наша традиційна інформаційна залежність від Москви і відбулася пов’язана з цим заміна відповідних  вертикальних зв’язків на горизонтальні. Цей процес підштовхнув введення в суспільний обіг інформаційного ресурсу, налаштованого на утвердження національної самосвідомості, формулювання хоча й  неузгоджених між собою, але власних  національних орієнтирів розвитку, що сприяють поступовому утвердженню процесу національної консолідації.

Паралельно розвивався процес  посилення зарубіжного інформаційного впливу насамперед через дуже популярний на етапі ринкової перебудови економіки  спільний  бізнес, політичні, культурологічні зв’язки  із Заходом, а також спричинений кризою  вітчизняної економіки виїзд на заробітки значної частини активного українського населення до європейських країн. Ознайомлення   із зростаючими технологічними та іншими можливостями прогресу  сприяло   посиленню суспільного інтересу до західної моделі розвитку. Такий процес виявився несподіваним для Росії, зосередженої на подоланні власних кризових проблем індустріального рівня еволюції, і був  негативно сприйнятий її керівництвом та  орієнтованою ним громадською думкою.  Треба додати до цього, що західний вплив  певною мірою позначився в цей самий час  також і на  суспільних процесах  Російської Федерації, однак цей вплив був непропорційно  меншим на чисельніше та структурно дуже неоднорідне  російське суспільство з економікою, що за своєю організацією, технологіями перебуває на етапі індустріального розвитку.

Крім того, стрімкий розвиток технологій нового, інформаційного суспільства на Заході  узгоджувався з особливостями саме західного способу життя і новою економікою,  агітував саме за ці орієнтири розвитку. Особливо  помітним фактором, що відштовхує багатьох українців  в усіх регіонах держави  від традиційно  позитивного ставлення до Росії, став постійно  жевріючий конфлікт на Донбасі, який обертається похоронками, інвалідністю, психологічними травмами  для значної кількості українців, фактичним знедоленням  переселенців із зони АТО та цинічною можливістю мотивувати всі наявні  в країні   негаразди  воєнною ситуацією.

Таким чином, сукупність внутрішньосуспільних і міжнародних факторів протягом понад  два десятки років  агітувала українців   за зміни глобалізаційних орієнтирів, що й обумовило наявні  на сьогодні, за свідченнями соціологів,  результати. Так, з 19 по 31 травня 2016 р. Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів всеукраїнське опитування громадської думки щодо геополітичної орієнтації жителів України. За результатами дослідження, більшість жителів України підтримують вступ до ЄС. За даними опитування, проведеного КМІС, якби референдум з питання, чи вступати Україні до Європейського Союзу, проводився у травні 2016 р., 49 % жителів України проголосували б за вступ України до ЄС, 26 % – проти, і решта 24 % – не визначилися, або не брали б участі в голосуванні.

А ось ідея вступу України до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном не має великої підтримки серед жителів України: якби референдум з питання, чи вступати Україні до Митного союзу, проводився в травні 2016 р., за вступ України до Митного союзу проголосували б 16 % жителів України, проти вступу до Митного союзу – 57 %, і 27 % – не визначилися або не стали би брати участі в такому референдумі [3].

У межах  статистичної похибки подібним був результат опитування у  2015 р. 51 % українців підтримували   вступ України до ЄС, а за інтеграцію до Євразійського економічного союзу Росії, Білорусі та Казахстану виступали  17 % респондентів. Природно, що найбільше прихильників вступу до ЄС мешкають на заході та в центрі країни. На підконтрольній Києву території Донбасу число тих, хто підтримує європейську, євразійську інтеграцію та не визначився з відповіддю, приблизно однакове. Такі цифри  підтверджують зростаючу динаміку  євроорієнтації у свідомості  українців. Адже в  грудні 2012 р. опитування, проведене тими самими організаціями, зафіксувало, що за вступ до Євросоюзу виступали 42 % населення, вступ до Митного союзу підтримували 32 %, а 10,5 % респондентів заявили, що Україна не повинна приєднуватися до жодної з цих організацій. Не визначилися з відповіддю тоді 15 % опитаних [4].

У зв’язку з цим видається повністю  правим у своїх твердженнях, озвучених  в інтерв’ю Є. Кисельову, економічний радник  трьох президентів  України О. Пасхавер, який  на основі досліджень сучасних тенденцій у  макроекономіці  робить висновок про сьогоднішній різновекторний розвиток  України   і Росії. Він стверджує, що ми « … вибираємо  спосіб життя, долю і  це  потребує консолідації нації..,  якщо вибираємо долю – це є болісним для  Росії», адже  в такому разі «вихід України із її  сфери означає  крах  імперії»[5].

У цілому можна сказати, що  в Україні сформувалась основоположна складова національного консенсусу. Вона визначає перспективу суспільного розвитку, узгоджена з закономірностями загальноцивілізаційної еволюції, трансформаційними процесами інформаційного суспільства. Ця складова національного консенсусу має серйозну перспективу для реалізації, оскільки  вперше за час існування незалежної Української держави сприяє об’єднанню суспільства ради майбутнього, ради реалізації національної перспективи.

Водночас треба зазначити, що процес становлення національного консенсусу уповільнюється через негативні інформаційні впливи РФ на інформаційний простір України, і особливо – на свідомість  населення непідконтрольних сьогодні нашій державі територій, які належать Україні по праву.

Антиукраїнська інформаційна кампанія, яку здійснюють певні  радикально-націоналістичні  кола Росії, орієнтована на  розпалювання активного невдоволення в суспільстві, дестабілізацію ситуації, підрив обороноздатності України, протидію євроінтеграційному курсу, мінімізацію міжнародної підтримки, легалізацію самопроголошених утворень, так званих «ДНР/ЛНР», та протиправного включення   АР Крим до складу РФ [6].

Слід зазначити, що інформаційне підґрунтя для проведення анексії спочатку Кримського півострова, а пізніше захоплення частини Луганської та Донецької областей України було підготовлене задовго до початку воєнних дій. На вплив ідей «русского мира» на Кримському півострові звертав увагу в статті «Крим і Україна: нова сторінка історії», надрукованій у журналі «Київська старовина» ще в 1994 р. тодішній віце-прем’єр-міністр України з питань гуманітарної політики, відомий вітчизняний вчений, академік НАН України І. Курас. Аналізуючи результати виборів до кримського парламенту,  він зазначав:  «Вибори показали втрату позицій так званих “федералістських” політичних сил, програма яких передбачає відновлення в тій чи іншій формі СРСР, зниження популярності сил, орієнтованих на співробітництво незалежних держав…і різке посилення сил проросійського спрямування, що відстоюють російську національну ідею» [7]. І. Курас наголошував на тому, що «…об’єктивна проблема Криму визначається геополітичним значенням півострова і національним складом населення, а ще – розподілом сил у місцевих владних структурах», та прогнозував: «ці фактори визначають не тільки реєстр проблем, а й реальність політичної нестабільності, загроз: від міжетнічного протистояння до можливості виникнення глобального українсько-російського конфлікту» [8].

Сучасне інформаційне обґрунтування російських інформаційних технологів  стосовно включення до сфери впливу єдиного імперського центру, що очолює «русский  мир», також і українського населення, засноване на теоретичній традиції класичної російської геополітичної школи. Сьогодні її постулати розвивають насамперед представники ліворадикального (Г. Зю­ганов – «Россия и современный мир», «На рубеже тысячелетий») та   радикально-націоналістичного (В. Жириновський –   «Последний вагон на Се­вер», «Геополити­ка и русский вопрос», «Последний бросок на юг») крила, теоретик євразійства  О. Дугін («Основы евразийства») та ін.

Так, наприклад,  О. Дугін у 2000 р. писав: «Як тільки Україна випала з євразійського простору, почалися проблеми. Проблема Криму, проблема російськомовного населення України, проблеми сплати мита і платежів за електроенергію, проблеми автокефалії Української Церкви» [9]. Основні концепти цитованої монографії О. Дугіна пов’зані з розкриттям тем: «Київ –Москва: формула “русской государственности”»; «Великорос, малорос – вибір культурного типу»; «Євразійський імператив – єдність за будь-яку ціну»; «Україна або Імперія?» [10]. Саме базуючись на подібних ідеях, які у дещо трансформованому вигляді пропонуються для широкого обговорення на різноманітних медіа-майданчиках, формується тематика для загальноросійських дискусій.

Схильність до намірів переглядати політичну географію, що склалася в період розпаду союзної держави, підтверджувало  й офіційне російське керівництво. Президент В. Путін на весь світ  заявив, «що Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса  не входили до складу  України  за царських  часів. Це все території, передані у 20-ті роки  радянським урядом, а  народ    (російський)  же там лишився» [11].

Такого роду заяви, власне, стали спусковим гачком для практичних дій  у рамках розвитку  інформаційної війни. На підтримку російських  геополітичних модернізаційних проектів виступили політтехнологи-практики, пропонуючи  можливі практичні кроки в реалізації імперських проектів та насичуючи  інформаційний простір теоретико-методологічними обґрунтуваннями реалізації згаданих ідей. Так, наприклад, спробу гальванізувати  сепаратистські настрої  в нових історичних умовах  зробив у своїй книзі  «Донецко-Криворожская  республика: расстрелянная мечта»  В. Корнілов [12]. Подібні видання мали на меті створення  у громадян  України  уявлень про закономірність розвитку сепаратистських настроїв на українських територіях, наявність  серйозних суперечностей  в українському суспільстві, що роблять внутрішній консенсус дуже проблемною ціллю.

Умовною відправною точкою нинішньої інформаційної війни між двома державами стала анексія Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим. Після появи так званих «зелених чоловічків» на території Криму, з’явилися російські «казаки» [13].  Їх поява не була випадковою. Відповідаючи на запитання про реакцію російського «казачества» на події на Майдані та усунення від влади В. Януковича, О. Дзіковіцький, зокрема, сказав: «…Як і значна частина росіян, “казаки” виступають за приєднання південного сходу України до Російської Федерації. Бажають повторення Криму. Такі настрої у більшості “казаков”… я за створення в Донбасі буферної держави “Казаки”. І в ідеалі, я за створення “Казачьей Республики” в Росії..».  

На зауваження кореспондентів «Нового Региону» про те, що сучасні кубанці не проти об’єднатися з Україною, О. Дзіковіцький сказав: «…Так, завжди були на Кубані й такі. Але вогонь Майдану не перекинеться на Кубань, і справа тут не в русифікації “казаков”, а в диктаторському режимі Путіна. Правда, якщо він щезне, на Кубані легко може початися будь-що… кубанців на сході України практично немає, хіба одиниці  порівняно з “казаками” з інших місць. В основі своїй це “казаки“ донські, терські» [14].

Важливо, що О. Дзіковіцький визнає наявність у «казацком» середовищі представників інших – проукраїнських поглядів. З його слів, «…в російському “казачестве” є активна меншість, яка виступає за тих, хто прийшов до влади в Києві, є “казаки” із Росії, які воюють у лавах АТО. .. Є й  амурський “казак” Є. П. Смірнов. Він жорстко засуджує російське втручання і особливо – участь “казаков” у пропутінській вигадці…У Новочеркаську “казак” С. Лошкарьов зі сторінки в Інтернеті звернувся до Дмитра Яроша за допомогою в боротьбі з новочеркаськими чиновниками. Як наслідок, він, хоча формально й не за це, потрапив до в’язниці».

На територіях, що перебувають під контролем самопроголошених «ДНР», «ЛНР», відбулося  фактичне накладення технологій російського інформаційного простору  на певну частину простору українського і витіснення проукраїнських джерел інформації. Ситуацію ускладнює також руйнування житлового фонду, соціальної інфраструктури та систем життєзабезпечення; втрата населенням житла і майна, проблема   забезпечення населення східних регіонів необхідними комунальними послугами, медичним обслуговуванням, соціальними та освітніми послугами тощо, реальна  смертельна загроза під час бойових дій для цивільного населення. Через ці проблеми пошуки достовірної інформації витісняються з першочергових пріоритетів жителів окупованих районів.

Сучасна російська інформаційна агресія на теренах України як складова «гібридної» війни орієнтована проти процесу національної консолідації українців. Вона спрямована не лише на підтримку ідеї «великого російського міста Севастополя», а й на вибудовування версії про «історично належні Росії» частини так званої «Новоросії». «Реанімування» цієї ідеї є небезпечним і для самих росіян, оскільки спекуляція на цій темі провокує порушення ще однієї етнічної теми: про  заселені етнічними українцями Кубань, частини Брянської, Курської та Воронезької областей Російської Федерації.

Слід зазначити, що при  розробці інформаційних ресурсів, спрямованих на  нейтралізацію  негативних впливів на інформаційний простір України, та  інформаційних продуктів, що мають сприяти національній консолідації українців, мало уваги приділяється роз’ясненню об’єктивних причин розбіжностей між сусідніми народами. Розуміння цих причин сприяло б ослабленню  негативу в російсько-українських відносинах та прискорило б  процеси формування громадянського суспільства в обох країнах, суспільства, заснованого на постіндустріальних засадах розвитку.

У літературі  вже відзначалася більша динаміка суспільних, у тому числі політичних, процесів  в Україні порівняно з російською. Очевидно, у зв’язку з цим  у нашій країні  проблему шкідливості  олігархічного домінування в суспільному житті – цієї родимої плями всіх вихідців із союзної держави – було поставлено саме українцями.  Прискоренню  прояву цього явища сприяло кілька факторів:

– виведення кланом В. Януковича та його «сім’ї» процесу концентрації  власності  на рівень «олігархізації олігархів», коли переділ активів  торкнувся вже не лише політичних противників, а й донедавна потенційних союзників, великих власників  промислових активів Сходу, Півдня та й усієї країни в цілому. Це не могло не зменшити  рівень підтримки клану  недавніми прихильниками;

– невдала спроба виторгувати дивіденди  в переговорному процесі з Заходом і Росією стосовно євроінтеграції, реалізувати мрію, якою під час візиту до США  В. Янукович ділився з американськими бізнесменами: «я намагаюся одержати  долар і там, і там»;

–  серйозна стурбованість  національно-демократичних сил  України демонстративним процесом можливого зближення клану Януковича, підтримуваного    проросійською  частиною  населення, з РФ;

– нагромадження  потенціалу невдоволення в суспільстві, особливо в  середовищі представників середнього класу, зростаючою бідністю, втратою соціальних перспектив для людей праці, правовим нігілізмом, цинізмом влади, яку з усе більшими підставами називали  злочинною в найгірших проявах олігархічного домінування.

Майдан став важливою подією політичного значення загальноукраїнського масштабу. Він був обнадійливим поштовхом для відновлення сподівань на повернення суспільного запиту на потенціал національного інтелекту української інтелігенції, на захист інтересів українського середнього класу. Його не можна кваліфікувати як  інспірований якимось центром сили  політичний проект, оскільки,хоча  основний потенціал цього суспільного вибуху стався  в центрі реалізації всіх раніше відомих політичних проектів, однак він дістав ефективну  підтримку переважної більшості регіонів України, де відбулися свої майдани, та  активізувалася своя антиолігархічна боротьба. Вироблювані в процесі суспільного вибуху Революції гідності духовно-ціннісні орієнтири стають загальнонаціональними суспільними орієнтирами розвитку, які мають зблизити українців, стати важливим фактором інтеграції Донбасу і Криму в політико-правовий і соціокультурний простір України на сучасній ідейній основі.

В інформаційній діяльності, орієнтованій на населення, що проживає в анексованому  Криму, на  окупованих територіях  Донбасу та на території  РФ, видається за доцільне наочно показувати всю шкоду  для нації приведених  до абсолюту олігархічних  принципів організації, що стрімко втрачають свої позиції в Україні і лишаються основним гальмом  формування громадянського суспільства в сучасній Росії.

Результати наукового аналізу сучасних гуманітарних процесів,  закономірностей і перспектив суспільного розвитку, здійснюваного гуманітарним сегментом української науки, мають стати ефективним матеріалом для ідеологічної діяльності вітчизняних  політичних партій, підвищуючи таким чином  ефективність їх функціонування та стимулюючи  пошуки ефективних шляхів суспільного розвитку на консолідованій національній інформаційній основі.

Слід зазначити, що система сучасних інформаційних обмінів, і особливо в інформаційному протистоянні, потребує постійного й адекватного наявним загрозам  інфотворення. У разі його неефективності брак української  інформації на територіях, непідконтрольних українській державі, сприятиме  «проростанню» ідей, які будуть формувати підозру стосовно того, що  «…в Україні так склалося, її Захід це одне, Закарпаття – інше, Київ – третє, Схід – четверте, Крим – п’яте…За мовою, акцентом, ментальністю всі ці території різні» [15]. Саме ментальна сфера жителів різних регіонів  України стає нині полем особливої боротьби  в російсько-українському інформаційному  протистоянні  При цьому  враховується як та  обставина, що ментальні характеристики відображають унікальну, властиву лише регіональним утворенням  певної нації  точку зору на навколишню дійсність і фіксацію її  в створюваній інформації, так і вразливість ментальної сфери та незворотна можливість втрати її властивостей в умовах протистояння, що  обумовлює втрату національної самоідентифікації.

Як зазначалося вище, ця тема особливо активно  експлуатується при  використанні  в пропагандистській  роботі ідеологів  РФ змісту традицій і ментальних особливостей козацького етносу, його ролі в підтримці державницьких механізмів Російської  імперії і обґрунтування при цьому участі воєнізованих козацьких формувань  в анексії  Криму  та в  бойових діях  на Донбасі. Ця обставина пояснюється перспективною багатогранністю і суттєвою вразливістю  такого компонента інформаційних впливів.

Ментальні характеристики  формуються  на основі великого числа компонентів, серед яких найбільш суттєве значення сьогодні мають:

– особливості життєвої позиції, специфіки реагування  на  виклики середовища, у якому існує певна нація;

– усвідомлення своєї відмінності від представників інших національностей, належність до системи національних ідеалів;

– специфічний, властивий певній нації темперамент у реагуванні  на виклики дійсності;

– використання національних традицій інфотворчості;

– виражальні особливості рідної мови тощо.

У зв’язку з цим діяльність, яка має сприяти об’єднанню і розвитку кращих ментальних рис українців, формуванню національного ментального простору в самобутньому розвитку його особливостей, є важливою складовою системи протистояння зовнішній інформаційній агресії, засобом зміцнення  ментальної єдності  в умовах сучасних інформаційних процесів. Це відповідає   сучасним завданням відстоювання  інтересів українського народу в інформаційній війні і забезпеченню необхідних соціально-психологічних настанов для мобілізації на ефективний суспільний розвиток, крокам до задоволення  особливих  потреб українського народу в  становленні загальнонаціональних цінностей та пріоритетів, а також розвитку інформаційного простору держави.

Зазначені елементи формують свідомість нації, обумовлюють її подальший розвиток та визначення її місця в сучасному світі, сприяють ефективному впровадженню реформ, наближенню до стандартів ЄС. Використання позитивних елементів ментальних особливостей різних регіонів  України в оновленні суспільних процесів в Україні, таким чином,   є важливим аспектом розвитку національного інформаційного простору, консолідації на основі  його інформаційних ресурсів українського суспільства.

У такому контексті звертає на себе  увагу також «війна імен». Сприйняття історичних подій та імен як знакових завжди і скрізь виступає відображенням певних суспільно-політичних дискурсів, їх проекції на минуле і майбутнє нації. З цього погляду відновлення  імен видатних  діячів українського суспільства в національній історії  виступає невід’ємною складовою боротьби навколо самого проекту України ХХІ ст., її суспільних ідеалів, цивілізаційного вибору. Помітний вплив на розвиток уявлень про знакові імена співвітчизників упродовж останнього п’ятиліття справило загострення боротьби навколо цивілізаційного вибору України між Сходом і Заходом. Власне, новітня «війна імен» стала важливою складовою та інструментом, що активно застосовується в ідеологічному й політичному протистоянні. Водночас вона супроводжувалася й посиленням зовнішніх підривних інформаційних впливів, і підтримкою безпосередньо в Україні з боку тих сил, яким притаманне згадане вже раніше анахронічне «малоросійське бачення» нашої Батьківщини як буцімто невід’ємної складової так званого «русского мира».

Зовсім по-новому, у дуже загостреній формі, проблема «знакових імен», навколо яких гуртується українство, постала в умовах Революції гідності і протистояння наростаючій російській агресії. Глибоко символічним є те, що ідейним знаменом Майдану стало ім’я Тараса Шевченка, 200-річчя від дня народження якого відзначалося в умовах жорсткої боротьби за долю України. І недаремно саме в цей час у свідомості широкого народного загалу утвердилося переконання щодо необхідності позбутися «ідолів» тоталітарного минулого. Це чи не вперше у новітній історії України об’єктивно зумовило необхідність чіткого визначення позиції держави та  інституцій громадянського суспільства щодо «війни імен», яка раніше була переважно сферою протистоянь лише на інтелектуальному рівні, у наукових та громадських дискусіях.

Формування національного консенсусу в Україні, тим більше – в умовах інформаційної війни, потребує розробки цілого комплексу організаційно-правових заходів, адаптованих до специфіки сучасного суспільного розвитку. Слід підкреслити, що національного консенсусу з населенням окупованих територій  в українському суспільстві буде досягнуто за умови ліквідації  грубих  порушень  основоположних  норм і принципів  міжнародного права, закріплених  у Статуті ООН, Женевській конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист цивільного населення під час війни, у  Гельсінському заключному акті, Будапештському меморандумі та інших документах міжнародного права, допущених Російською Федерацією  на території АРК.

До числа невідкладних проблем сьогодні має належати розгляд  питань про більш коректне  визначення правового статусу територій, вказаних у ст. 3. Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (територія Криму нині анексована Російською Федерацією, а не окупована); про   правове визначення окремих районів  Донецької і Луганської областей України окупованими із зазначенням сторони-окупанта; про підготовку  проектів законів України «Про внутрішньо переміщених осіб України» та «Про громадян, які перебувають на тимчасово окупованих або анексованих територіях України».

Формування збалансованої системи  правових актів, що мають стати  узгодженою з  міжнародним  гуманітарним  правом  основою  для відновлення повного суверенітету  України над своєю територією, є обов’язковою умовою досягнення мети в  російсько-українському протистоянні.

Запорукою зміцнення  національної єдності в Україні є розвиток на основі системи  суверенних інформаційних ресурсів як бази  національного інформаційного простору, стратегічних інформаційних комунікацій. У зв’язку з окупацією  частини регіонів   України  Російською Федерацією цей простір зазнав певного звуження. Через розрив основних загальнонаціональних  інформаційних комунікацій доступ до інформації населення окупованих територій було утруднено або ж він став зовсім неможливим. При відновленні системи цих комунікацій слід звернути увагу на  суттєві недоліки в їх функціонуванні  в доокупаційний період, недоліки, що значною мірою стали причиною нинішнього стану справ. У результаті  аналізу  можна зробити такі висновки.

По-перше, однією з ключових проблем медіа-ринку східних областей, яка зародилася ще задовго до початку окупації, можна з упевненістю назвати майже повну відсутність плюралізму точок зору, критичних оцінок та  аналітики на суспільно важливу тематику. Слабко виражена конкуренція в інформаційному просторі спровокувала формування контенту, який працював на імідж власників-монополістів у регіоні.

По-друге, власники основних медіа-ресурсів були  представниками бізнес- та політичних еліт, діяльність яких прямо чи опосередковано дотична до діяльності регіоналів. Тому цілком логічно вектор спрямування редакційної політики цих медіа відзначався явним проросійським характером та нівелюванням західно-європейських ціннісних орієнтирів. Крім того, зважаючи на ментальність мешканців Донбасу та Криму, яка ближче до культивованої в  РФ, ніж, скажімо, ментальність українців  західних чи центральних областей України, досить активно на їхній світогляд впливали російські медіа. Через це місцеве населення сприймало інформацію крізь призму російського інформпродукту, який за своїм змістом відрізняється посиленою антиукраїнською пропагандою. У сукупності ці чинники стали провокуючими в процесах, які почали відбуватися у 2014 р.

Програмування свідомості місцевого населення на ідеї «русского мира» з часом стало однією з умов для формування самопроголошених республік на Сході та анексії Криму.

По-третє, після початку окупації частини територій України та невелика частка більш-менш об’єктивних медіа через тиск з боку окупантів вимушена була або припинити свою діяльність, або ж переїхати на територію, підконтрольну Україні. Наразі на окупованих територіях Донбасу та в анексованому Криму функціонують ресурси з виключно цензурованим контентом, вигідним окупаційній владі. Наслідком такої ситуації є низький рівень доступу населення східних та південних областей, АР Крим до українського телерадіомовлення, формування у мешканців цих територій викривленого сприйняття дійсності, зростання ізоляціонізму.

По-четверте, єдиним джерелом отримання альтернативної інформації для мешканців окупованих територій залишаються онлайн-медіа, серед яких є як сепаратистські, так і проукраїнські. У цьому контексті постає проблема вибору для кожного громадянина окремо. Проте зважаючи на довготривале «промивання мізків» мешканцям східних регіонів та кримчанам, а також недостатню дієвість  альтернативного контенту з боку загальнонаціональних медіа, вибір більшості місцевого населення є очевидним, і він не на користь українських ресурсів.

По-п’яте, поки що інформаційна діяльність центральної влади, орієнтована на реінтеграцію мешканців окупованих територій в інформаційний український простір, малоефективна. Меседжі України до населення на окупованих територіях зводяться до констатації фактів (як є і як має бути), проте конкретні інструкції з приводу того, як людям повернутися до повноцінного життя в складі України, відсутні.

Тобто чіткої інформаційної стратегії центральної влади щодо реінтеграції мешканців анексованого Криму та окупованих територій Донбасу в український медіа-простір нема і це дуже шкодить процесу національної консолідації. У той же час інформаційна реінтеграція зазначених територій є одним із пріоритетних кроків у питанні дотримання конституційних прав громадян України, що проживають на цих територіях, а також забезпечення територіальної цілісності та суверенітету України. Ця реінтеграція Донбасу та АР Крим має стати  дієвим важелем посилення інформаційного тиску на владу Російської Федерації як на анексованих та   окупованих територіях, так і  на міжнародному рівні.

Слід наголосити, що  першорядним  внутрішньосуспільним завданням  є відновлення  вільної циркуляції інформації в загальнонаціональних масштабах, донесення ключових повідомлень до цільової аудиторії за допомогою відповідних медіа-каналів. Розглядаючи   систему  державних стратегічних комунікацій  як основний консолідаційний механізм національного інформаційного  комплексу, сьогодні  необхідно особливу увагу  приділити вмонтуванню у цей механізм такого  інноваційного каналу інформаційних обмінів як соцмережі. Об’єднавче значення цих мереж, крім  зміцнення міжособистісних зв’язків на побутовому рівні, полягає також і в тому, що вони  потенційно можуть стати інструментом перетворення суспільства, поширення наукового й технічного знання, формування колективів та громадських рухів, маркетингових досліджень і просування продукції та послуг.

В  умовах поширення інтернет-технологій створення соціальних мереж  стало розглядатись багатьма дослідниками як додатковий інструмент сприяння становленню і розвитку громадянського суспільства й  демократії. Адже, як слушно зазначає С. Даниленко, «комунікаційний простір мережі Інтернет, з позицій теорії й практики відкритого демократичного суспільства, є невід’ємною частиною громадської сфери, відкритої для всіх членів суспільства, як для публічних дебатів, так і для обміну думками між громадянськи активними індивідуумами, групами й спільнотами» [16].

Крім того, слід мати на увазі  також і те, що ці інформаційні технології можуть бути ефективно використані в інформаційній війні. Вони вносять нові корективи і в уявлення про інформаційну безпеку.  У цьому контексті привертає до себе увагу і те, що в Росії з 2014 р. діє антитерористичний закон, який надає Федеральній службі безпеки (ФСБ) законний доступ до особистих даних користувачів, зареєстрованих на російських інтернет-ресурсах. Таким чином, цей закон легітимізує втручання ФСБ в особисте життя не тільки росіян, а й іноземців. Згідно з новим законодавством, власники поштових серверів, соціальних мереж, блог-хостингів, форумів тощо будуть зобов’язані на першу вимогу надавати представникам російських державних структур дані своїх користувачів, включаючи логіни, паролі, електронні адреси, список друзів та контактів, адреси переданих повідомлень, їх кількість та обсяг, листування, іншу особисту інформацію.

У зв’язку з цим служба безпеки України попереджає користувачів-громадян своєї країни та радить утриматися від використання інтернет-ресурсів російської доменної зони. «Нові повноваження надають ФСБ можливість отримувати наявну в Інтернеті інформацію про українські події, чутливі персональні дані, щоб надалі використовувати її на шкоду інтересам національної безпеки», – наголошується в повідомленні [17].   

Політичне маніпулювання інформацією, що реалізується через Інтернет і безпосередньо через соціальні мережі, мережеві співтовариства, може стати серйозною загрозою як головним засадам розбудови демократичного суспільства і зміцненню незалежності України, так і національній інформаційній безпеці держави. Відповідно, нині існуюча практика використання соціальних мереж із застосуванням специфічних маніпулятивних технологій в умовах зростаючої активізації глобальних процесів у сучасному світі дає підставу для певних висновків.

По-перше, додаткової вразливості національний інформаційний простір набуває через суттєве відставання чинної правової бази від реально існуючих інформаційних процесів у суспільстві. У зв’язку з цим необхідна організація постійної роботи з приведення правових актів у відповідність з розвитком інформаційних технологій, забезпечення сумірності цих актів з еволюцією міжнародного законодавства в цій сфері діяльності та зростаючими суспільними потребами, пов’язаними з реалізацією державної програми інформатизації.

Важливим також є вдосконалення нормативно-правової бази забез­пе­­чен­ня загальнодержавної системи інфор­ма­­ційної безпеки стосовно визначення порядку поширення та використання інформаційної продукції зарубіжного виробництва на території України, врахування вимог інформаційної безпеки при закупівлі зарубіжних програмно-технічних та телекомунікаційних засобів, використанні їх у стратегічно важливих галузях, на об’єктах важливого державного й суспільного значення.

По-друге, соціальні мережі надають досить великі можливості для аналізу та прогнозування розвитку подій. Саме тому, венчурний фонд ЦРУ In-Q-Tel виділяє фінансування не лише на Facebook, а й на моніторинг інших соціальних медіа [18]. Відповідно, моніторинг  та аналіз коментарів  дає змогу отримувати зворотний зв’язок і прогнозувати реакцію людей на ті чи інші події, а також знаходити і випробовувати нові способи впливу та моделювати ситуації. У зв’язку з цим в Україні  має здійснюватись оперативне реагування на спроби формування негативного іміджу нашої держави та її громадян,  органів  державного урядування, інших суспільних інститутів, викривлення та тенденційного добору фактів історичного минулого, поширення неправдивої інформації.

По-третє, організація  протидії  негативним впливам  при використанні соцмереж, зважаючи на їх прискорений розвиток,   має увійти в число  основних  національних  пріоритетів  у  заходах, орієнтованих на  забезпечення вітчизняної інформаційної безпеки. Вона має сприяти захисту економічного й політичного суверенітету, власної соціокультурної ідентичності при досягненні балансу між відкритістю інформації як вимогою сучасного демократичного суспільства та суспільно необхідними обмеженнями на її поширення.

Фактором протидії негативним інформаційним впливам, пов’язаним з використанням соціальних мереж,  має стати  інформаційна  діяльність, заснована на застосуванні наявних технологій, спрямована на патріотичне виховання громадян, утвердження загальнодержавної системи духовних цінностей, пропаганду толерантності, злагоди, міжетнічного та міжрелігійного миру, суспільної  солідарності.

Сьогодні саме консолідаційний принцип суспільного розвитку, системний підхід до проблеми організації інформаційної безпеки, формування загальнонаціональної інформаційної системи, скоординованої у своїй діяльності державою, може стати запорукою нейтралізації сучасних інформаційних загроз, у тому числі у сфері розвитку соціальних мереж, використання позитивних факторів розвитку інформатизації в національних інтересах. При цьому, отримуючи  зарубіжні імпульси, національний досвід  має  набувати необхідної йому  для продуктивного національного розвитку  специфіки. Інформаційне суспільство обов’язково  формує новий світогляд, якісно відмінний від минулого. Е. Тоффлер  називає його «глибоко місцевим і водночас глобальним». Він говорить про те, що «скрізь ми знаходимо нове зосередження  уваги на “спільноті” та “сусідстві”, на локальній політиці та локальних зв’язках, і це в той самий час, коли велика кількість людей, – часто тих самих, які  найбільш місцево орієнтовані, – цікавиться глобальними питаннями…» [19].

На прикладі всіх демократій світу можна стверджувати, що нації, держави  успішно розвиваються на основі узгодженого напряму, підтримуваного більшістю  громадян. У концентрованому вигляді ця перспектива виявляється у формуванні сучасних уявлень про «сприйняття глибинної сутності свого народу, яка виражає його духовну першооснову, мету, сенс та фундаментальні принципи існування, що пронизують усе національне буття та зумовлюють суспільний розвиток. Її характер визначається менталітетом народу, рівнем розвитку його духовної та матеріальної культури, статусом на міжнародній арені, завданням конкретної історичної епохи» [20].

Сьогодні вже можна стверджувати, що в дуже нелегких випробуваннях більшість  українського народу з напрямом свого розвитку визначилась, обравши євроінтеграцію. Поза сумнівом, цей напрям є важливим орієнтиром також і для значної  частини  українців, які перебувають в  анексованому  Криму та на окупованих територіях Донбасу.  Досвід формування  сучасних загальносуспільних орієнтирів в Україні своїм значенням виходить  за національні  рамки, оскільки він підтверджується практикою реалізації  загальноцивілізаційної тенденції революційних змін суспільства на основі глобальної  інформатизації, впровадження  в суспільну практику електронних інформаційних технологій.


[1] Національний інформаційний комплекс і його роль у глобальному інформаційному просторі / О. С. Они­ще­н­ко та ін. Київ, 2014. С 18.

[2] Обговорення проекту Cередньострокового плану пріоритетних дій уряду

до 2020 року. Урядовий портал. URL: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=249634799.

[3] Чи змінилося ставлення українців до ЄС та Митного Союзу? Результати дослідження. From-UA. Новости Украины. 2016. 16.06. URL: http://from-ua.com/news/380321-chi-zminilosya-stavlennya-ukrainciv-do-es-ta-mitnogo-soyuzu-rezultati-doslidzhennya.html/.

[4]Опитування: за вступ до ЄС понад половина українців. ВВС.Україна. 2015. 24.09. URL:  http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/09/150924_dif_russia_nato_
donbas_rating_sx.

[5]Александр Пасхавер в «Большом інтерв’ю» с Евгением Киселевым. Канал NEWSONE. 2016.  31.10. URL: http://newsone.ua/ru/aleksandr-pasxaver-v-bolshom-intervyu-s-evgeniem-kiselevym-31-10/.

[6] Обговорення проекту Cередньострокового плану пріоритетних дій уряду

до 2020 року. Урядовий портал. URL: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=249634799.

[7] Курас І. Ф. Етнополітика: Історія та Сучасність: статті, виступи, інтерв’ю 90-х років. Київ, 1999. С. 61–62.

[8] Там само. С. 63.

[9] Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. Изд. 4-е. Москва,  2000. С. 797–798.

[10] Там само. С. 796–802.

[11] Цит. за: Схід і південь  України: час, простір, соціум : у 2 т. Т.1: кол. моногр. / відп. ред. В. Смолій: кер. авт. кол. Я. Верменич.  Київ, 2014. С. 208.

[12] Корнилов В. Донецко-Криворожская  республика: расстрелянная мечта.  Харьков: Фолио, 2011.

[13] Причини застосування слова «казаки» в російській транскрипції та взяття його та похідних від нього слів у лапки «» пов’язане  з трактуванням ініційованих російською владою напіввійськових, напівгромадських організацій, що територіально відносяться до сьогоднішньої Росії (Див. про це: Національний консенсус в Україні: історичний імператив, сучасні параметри, прогностична модель у 2016 році).

[14] Александр Дзиковицкий: Я не хочу, чтобы казаки стреляли друг в друга. Казаки. URL: http://kvzn.zp.ua/?go=news&nomid=47&news_id=3075 02.08.2014. (дата звернення: 12.07. 2016).

[15] Александр Дзиковицкий: Я не хочу, чтобы казаки стреляли друг в друга. URL: http://kvzn.zp.ua/?go=news&nomid=47&news_id=3075 02.08.2014. 

[16] Даниленко С. І. Громадянський вимір інформаційно-комунікаційної революції: концептуально-теоретичні та політико-прикладні аспекти: автореф. дис. ... д-ра політ. наук : 23.00.03. Київ, 2011. 36 с. URL:  C:\DOCUME~1\9555~1\LOCALS~1\Temp\11DSIPPA.zip.

[17] Українцям порадили видалити себе з російських соцмереж. Велика Епоха.  2014. 30.07. URL: http://www.epochtimes.com.ua/ukraine/society/sbu-radit-ukrayintsyam-pokinuti-rosiyski-sotsialni-merezhi-116556.html.

[18] Shachtman N. Exclusive: U. S. Spies buy stakes in firm that monitors blogs, tweets//www.wired.com/dangerroom/2009/10/exclusive-us-spies-buy-stake-in-twitter-blog-monitoring-firm/.

[19] Тоффлер Е. Третя  хвиля / з англ. пер. А. Евса. Київ: Всесвіт, 2000. С. 266.

[20] Гетьманчук М., Гурчин Я. Теоретично-методологічні аспекти вивчення особливостей формування національної ідентичності. Актуальні проблеми міжнародної безпеки: український вимір.  Київ: Стилос, 2010. С. 209–215.

Додати коментар

Захисний код
Оновити