Інформаційні чинники системи інтеграторів Донбасу і Криму в загальноукраїнській єдності (Наукова доповідь)

Як повідомляє Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та ВПО (внутрішньо переміщених осіб) України, переважна частина населення  нашої крани підтримує реінтеграцію непідконтрольних територій. За останніми даними дослідження Індексу соціальної згуртованості та примирення (SCORE), проведеного за десятибальною шкалою (де 0 – абсолютно не підтримується, 10 – абсолютно підтримується)  в усіх областях України, у тому числі на непідконтрольних уряду України територіях, ця більшість становить у Західному регіоні – 6,7 бала, у Центральному – 6,6 бала, у Південному – 6,1 бала та в Східному – 6,4 бала [1]. Дослідження були проведені SeeD за підтримки USAID (Агентство США з міжнародного розвитку) впродовж 2016 р. (див. рисунок).

Рис. Дані дослідження Індексу соціальної згуртованості та примирення  (SCORE), 2016 р.

Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Г. Тука заявив, що звільнення окупованих територій Донбасу від бойовиків та російських військових розпочнеться восени 2017 р. При цьому він зазначив, що питання звільнення від російської окупації Криму та Донбасу необхідно відокремлювати одне від одного, адже, на його думку, для повернення анексованого півострова знадобиться набагато більше часу [2].

Утім,  вирішення обох  завдань в  умовах гібридного  міждержавного протистояння, цього негативного прояву специфіки інформаційного суспільства, що має місце в  нинішніх російсько-українських міждержавних відносинах,  потребує активізації суспільної діяльності  в інформаційній сфері, спрямованої на згуртування  громадян нашої країни, зміцнення позитивної думки  про процес реінтеграції населення  непідконтрольних нині   Україні  територій у рамки нашої державності. Ця робота має стати інформаційною основою практичних дій щодо реінтеграції населення  окупованих районів до загальноукраїнської спільноти.

Проблема  подальшого  національного розвитку  українського суспільства  нерозривно  пов’язана не лише з  поверненням  незаконно  відторгнутих територій України, а й з досягненням консолідації українців навколо спільного вектора розвитку, орієнтованого на майбутнє. Академік Е. Лібанова справедливо зауважує, що «спекуляція певних політичних партій і блоків на невігластві і фобіях населення створила поживний ґрунт для міфу про Донбас і Галичину як про полюси регіональної системи, і навіть концепт “двох Україн”, яким “не зійтися ніколи”. Насправді ж Донбас від Галичини відрізняється значно менше, ніж від Ростовської або Бєлгородської областей. Але нехтувати ментальними особливостями жителів різних частин України і не приділяти їм належної уваги в політиці не можна» [3].

Запорукою успішного використання інформаційного ресурсу для  вирішення інтегративних завдань є національні орієнтири розвитку, що відповідають запитам сучасного інформаційного суспільства.

Ці  орієнтири   мають:

– пов’язувати узгодження потреб сучасного національного розвитку із   загальноцивілізаційними проблемами суспільної  еволюції;

– визначати особливості національного розвитку в умовах формування системи міждержавних взаємовідносин глобалізованого інформаційного суспільства;

– бути об’єднавчим механізмом національного розвитку;

– сприяти організованому протистоянню як внутрішнім, так і зовнішнім  негативним інформаційним впливам в умовах глобальної інформатизації, що можуть поставати на шляху національного розвитку.

Питання повернення окупованих територій і реінтеграції Криму та  Донбасу в Україну в системі сучасних орієнтирів  національного розвитку має посідати  провідне місце.  Автори аналітичної записки Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» «Політика України щодо окупованих територій (окремі території Донецької та Луганської областей): аналіз альтернатив» наголошують: українська влада конче потребує вироблення чіткої стратегії взаємодії з непідконтрольними їй територіями Донецької та Луганської областей. Подібна стратегія має містити чіткі цілі та інструменти їх досягнення, враховувати існуючі обмеження, та бути готовою до перегляду під впливом зовнішніх обставин» [4].

Це питання має бути визначальним  у методиках донесення змісту орієнтирів розвитку до різних категорій громадян нашої країни та зарубіжних адресатів  національної інформаційної діяльності. 

Складність  реалізації зазначених завдань, крім відсутності політичної одностайності в суспільстві на території України,  обумовлюється також  світоглядними установками населення на анексованих та окупованих територіях, яке не лише вже понад два роки перебуває в основному поза українським інформаційним середовищем, а й відчуває значний ідеологічний тиск з боку квазіідеології, яку розробляють російські політтехнологи разом із сепаратистами і яка має обґрунтовувати смисл і найближчі орієнтири життя на цих територіях.

Аналіз можливостей впливу українських інформаційних комунікацій на населення тимчасово непідконтрольних Україні частин Луганської та Донецької областей обов’язково має враховувати особливості суспільних запитів і стратифікацію мешканців цих територій. Про досягнення оптимального результату щодо відновлення українського інформаційного простору можна говорити лише з урахуванням різноманітних за формою та змістом підходів, заходів і засобів, спрямованих на реінтеграцію  як  територій, так і суспільної свідомості жителів ОРЛДО (окремих районів Луганської, Донецької областей).

Вкрай небезпечною є оцінка всіх мешканців непідконтрольних територій як свідомих прихильників «ЛДНР». Академік Е. Лібанова зазначає: «...Принципово помилковим видається поділ жителів Донбасу за їх місцем перебування щодо лінії бойових дій: не всі, хто залишився на тимчасово окупованих територіях, є сепаратистами, і не всі, які виїхали звідти, – гарантовано проукраїнськи налаштовані» [5].

Проблема успішної комунікації з населенням окупованих територій з гостро актуальної перетворюється на невідкладну. Комунікація – це перш за все взаємодія, у результаті якої передається і сприймається інформація. Невдале продукування або неадекватне сприйняття і помилкове розуміння інформації призводить до комунікативних невдач. Щоб уникнути зазначених проблем та оптимізувати вплив українських інформаційних комунікацій, треба враховувати той факт, що населення окупованих територій вкрай неоднорідне і, відповідно, має місце різне ставлення до України і відновлення її влади. Можна виокремити чотири основні  групи  місцевих мешканців відповідно до політичних поглядів:

– проукраїнське населення, яке не підтримує «місцеву владу», але вимушене з різних причин залишатися на неконтрольованій території;

– частина  населення, яке свідомо схвалює ідеї «ЛДНР» і працює на їх поширення;

– «розгублена» частина населення, яке не довіряє українській владі, але й не готове повністю сприймати дії влади самопроголошених республік;

– частина населення, яке настільки втомилося від війни, що підтримує встановлення миру незалежно від прапора державної влади.

Такі погляди місцевого населення певним чином підтверджують результати соціологічного дослідження на теренах Донецької і Луганської областей, яке проводив Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» ще в жовтні 2015 р.

Успішна, ефективна інформаційна робота, спрямована на формування інтеграційних уявлень у конструюванні свого майбутнього в єдиній українській державі потребує спеціальних соціально-психологічних  підходів. Разом із цим необхідне систематичне вивчення всіх форм впливу інформаційних технологів РФ  на свідомість людей, які проживають на окупованих територіях, та оперативне відпрацювання  адекватного  змістовного   протистояння негативним інформаційним впливам.

Так, увага цивільного населення  з обох сторін конфлікту постійно привернута  до ходу бойових дій. Обидві сторони-учасниці конфлікту  пропонують населенню своє тлумачення подій.  Інформація зі сторони  ЗСУ була б  значно ефективнішою, коли б відповідні речники не лише подавали власну інформацію, а й коментували, спростовували ворожу.

Потребує вироблення українськими інформаційними технологами аргументованого, побудованого на фактичному матеріалі, спростування і традиційно  експлуатована  на окупованих територіях  тема  переслідування російськомовного та російського населення нинішньою владою України, а також чутки про поневіряння  на території  України переселенців з Донбасу.

На часі вироблення спеціальної освітньої політики,  реалізація її через всю наявну систему соціальних комунікацій у зв’язку із  загрозою зростання гуманітарного розриву з Батьківщиною в освітній сфері. Адже на окуповану частину Донбасу системно завозять російські підручники для середніх шкіл [6], ведеться відповідна цілеспрямована виховна робота серед шкільної молоді. Внаслідок таких дій Україна може втратити на цих територіях нове покоління. На цій проблемі наголошує і голова Луганської військово-цивільної обласної адміністрації Ю. Гарбуз: «Якщо ми затягнемо це ще на рік-два, повернутися назад, до єдиної Луганщини, буде дуже складно. Війна йде два роки, ростуть діти і тим, кому було по чотирнадцять років, сьогодні – вже шістнадцять. Вони виховуються в інший “аурі”» [7].

Національні   орієнтири  розвитку  у своїй сукупності мають становити один з основоположних елементів сучасної української  ідеології  для всіх громадян нашої країни, і особливо для тієї частини мешканців окупованих територій, яка не підтримує квазіреспубліки чи анексію Криму і є основною   опорою українства на цих територіях. Громадяни мають отримувати чітку відповідь від Батьківщини на запитання, пов’язані як з перспективами завершення окупації, так і з планами  стосовно характеру й особливостей    реінтеграції окупованих територій в єдину  українську державу. Відсутність чіткої, позитивної позиції Української  держави в цьому питанні чи  недонесення її до населення не лише негативно впливає на загальну політичну ситуацію в країні, але й може сприяти посиленню антиукраїнських настроїв як у середовищі нейтрально налаштованих мешканців окупованих територій, так і серед деяких прихильників в  Україні.

Більше здобутків у намаганні розв’язувати цю проблему, ніж українська влада, за ці два роки мають громадські організації, громадські активісти і журналісти. Дуже активно практично із самого початку воєнних подій на Сході Україні працюють сайт «ОстроВ», Громадське телебачення Донеччини, сайт «Новости Донбасса», «062». До речі, Громадське телебачення Донеччини нещодавно відкрило нову студію в Маріуполі. Громадське радіо Донбасу готує передачі для слухачів окупованих територій. Редактор сайту «ОстрОВ» С. Гармаш веде передачу «Окупація», а Д. Хоркін – «Донбасс-UA» на Національному радіо [8].

Ще одна з ініціатив громадськості щодо відновлення комунікації з окупованими територіями – створення інформаційного порталу «Східне партнерство». Як зазначив під час презентації порталу глава Асоціації «Східне партнерство» В. Горан, – це майданчик для спілкування жителів підконтрольних і непідконтрольних територій без політики, без закликів до війни і поділу [9].

Асоціацією розроблена і вже активно працює програма «Народна дипломатія». Головною концепцією проекту є розміщення інформації, яка допоможе досягти миру в нашій країні. Створення інформаційного порталу та електронної газети також передбачені в рамках цієї програми. «Це перша і єдина в Україні електронна газета, яка буде доступна як для жителів підконтрольних Україні територій, так і тих, які проживають на непідконтрольній території Луганської та Донецької областей. Ми хочемо, щоб наші автори піднімали теми, спрямовані на об’єднання, на позитив і розвиток… І ми повинні спрямувати потужний потік правди на тимчасово неконтрольовану територію України, щоб повернути нашим громадянам любов до своєї країни і впевненість, що вони не кинуті», – наголосив В. Горан [10].

За планами засновників проекту, інформація поширюватиметься шляхом регулярної адресної розсилки електронною поштою в зручному варіанті для читання друкованих та використання відео- та аудіоматеріалів з можливістю переходу на інтернет-портал видання.

Разом з тим треба констатувати, що на сьогодні в інформаційному просторі тимчасово окупованих територій український медіа-продукт має  недостатній  вплив на населення, у першу чергу  через відірваність значної частини цього населення від користування системою національних інформаційних комунікацій України. Єдиним способом, завдяки якому на ОРЛДО можливо побачити чи почути український погляд на події, донедавна був супутниковий зв’язок. Нещодавно розпочата організація трансляції телерадіопрограм через відновлене устаткування на підконтрольній Україні території. Однак ефективність цих джерел інформування є недостатньою. Кількість користувачів супутникових антен є невеликою, оскільки доволі значну вартість встановлення такого обладнання дозволяли собі успішні люди, більшість яких з початком воєнного конфлікту покинули свої домівки. З тієї ж причини значно зменшився серед місцевого населення і відсоток користувачів всесвітньої мережі – більшу частину населення так званих ЛДНР становлять пенсіонери, яким на цих територіях  мало доступний Інтернет.

За даними Левада-центру, 94 % росіян одержують інформацію про події на Сході України з телепрограм, 21 % – від друзів, рідних і сусідів, 12 % – з радіопередач. При цьому 66 % вважають, що іноземні медіа викривляють події в Україні. Звертає на себе увагу слабкість  інформатизації в Росії на побутовому рівні, відсутність органічності, звички сприймати інтернет-інформацію за достовірне джерело новин  значною  кількістю громадян. При всьому цьому лише 16 % громадян, які цікавляться питаннями політичного життя, одержують інформацію з інтернет-видань, а 9 %  – із соціальних мереж і газет.

Про обмежені можливості  використання інтернет-ресурсу свідчать, зокрема, останні заміри  в національному  інтернет-просторі. Так, хоча в цілому протягом звітного періоду в управлінських структурах та в інформаційно-аналітичному середовищі України зросла популярність сайтів  Центру досліджень соціальних комунікацій (http:// nbuviap.gov.ua) та СІАЗ НБУВ (СІАЗ.-укр.) і середня відвідуваність сьогодні  щодоби становить  понад 26,6 тис. користувачів, –  на 5 тис. відвідувань щодня більше  порівняно з минулим роком,  –  однак у Донецьку фіксується лише  3,5 % користувачів, а в Луганську – 1%, при показниках, скажімо, у Києві й області  – 37 %,  Львові – 12 %, Харкові – 11 %, Дніпрі – 10 %, Одесі – 9 %.  Аналіз різних джерел дає підставу пояснювати низький процент користувачів цими  ресурсами  насамперед проблемами з доступом до Інтернету на  територіях ОРЛДО [11].

З огляду  на невисокий рівень  освоєння населенням  Донбасу   інтернет-технологій  російські стратеги інформаційної війни  зробили ставку на використання на цій території  традиційних  ЗМІ, і насамперед – телебачення. При цьому:

– була чітко визначена присутність держави в телепропаганді на територіях, охоплених трансляцією російських телеканалів;

– у пропагандистській роботі серед населення Росії та непідконтрольних українському суверенітету районах Донбасу  враховується психологічна готовність вірити лише  «своїм», звичним  і простим у користуванні традиційним  джерелам інформації і з підозрою ставитись до зарубіжних, за  успадкованим  із часів союзної держави відчуттям існування «в умовах ворожого оточення»;

– дієвість російської пропаганди значною мірою обумовлюється  відсутністю або незначним обсягом альтернативної аргументації стосовно подій, пов’язаних з російсько-українським протистоянням, розривом унаслідок загострення відносин  між державами звичних зв’язків між родичами, розривом  у побутовому спілкуванні аж до звичного для всіх циркулювання  слухів та новин на рівні  «сарафанного радіо».

За аналізом Інституту масової інформації, ті ЗМІ, що продовжують функціонувати на територіях, підконтрольних так званій «ДНР», є відверто пропагандистськими та антиукраїнськими. Зокрема, на окупованій території Донецької області функціонують чотири телеканали («Оплот ТВ», який використовує базу захопленого місцевого телеканалу «Перший Муніципальний»; «Новороссия ТВ», який працює на захопленій частоті ЮНІОНа та «1+1»; «Первый Республиканский», який мовить на частотах захопленого сепаратистами 27-го каналу, та «Второй Республиканский», колишній ЮНІОН), працюють російські телеканали. Усі українські телеканали на окупованій території були відключені влітку 2014 р. Місцеві кабельні провайдери, яких, за різними даними, близько 200, також відключили всі українські телеканали з мережі, за винятком деяких розважальних каналів.

Там же виходить кілька друкованих «рупорів “ДНР”», а саме – офіційна газета «Голос народу» та газета «Новороссия». Діє кілька веб-сайтів: «Новости Донецкой Республики», «Донецкое Агенство Новостей» та ін. Кількість користувачів у соцмережах обох сайтів – приблизно 10–15 тис., кількість заходів на самі сайти – до 40 тис., як показує лічильник на сайті [12].

Для найменших користувачів у Луганську спеціально почав виходити ще й дитячий пізнавально-розважальний журнал «Ввічливі чоловічки». Про відверто пропагандистський напрям видання яскраво говорить казка «Як Ввічливі Чоловічки Злий кріп зварили», а в карикатурах легко упізнаються українські політики. Є в журналі рубрика «Татусеві поради», де в образі татуся легко упізнається президент сусідньої держави [13]. Тож проросійська пропаганда спрямована на усі категорії читачів і споживачів.

Звертає на себе увагу той факт, що провідне місце серед засобів реалізації агресивних комунікативних намірів має застосування  інвектив, тобто таких  мовних  одиниць, за допомогою яких можна образити опонента. Діяльність окремих політиків, події політичного життя, описані за допомогою стилістично зниженої лексики, профануються, пов’язуються у свідомості реципієнтів з тими соціальними групами й соціальними ролями, для яких ця мова є типовою. У такий спосіб досягається зниження статусу політиків [14].

Причому, на думку української дослідниці Г. Завражиної, у реалізації агресивних комунікативних намірів ефективна навіть недостовірна інформація, якщо її недостовірність заздалегідь визначена: «... Оперування недостовірною інформацією надає авторові можливість використати широкий спектр неправдивих фактів та негативних оцінок і уникнути при цьому звинувачень у зведенні наклепу чи завданні образи. Таким чином, недостовірність не зменшує ступеня інвективності висловлювань, а інколи навіть збільшує його» [15]. Тобто, навіть якщо реципієнт знає про недостовірність інформації, він все одно її почув і у свідомості залишаються певні уявлення, які згодом можуть мимо волі сприяти формуванню певного стереотипу.

Важливим джерелом альтернативних новин про події в регіоні та Україні для мешканців окупованих територій є пабліки в соцмережах. За аналізом Інституту масової інформації (ІМІ), ситуація в окупованій частині Донецької області виглядає таким чином. Група «ВКонтакте» «Типичний Донецк» налічує 408 тис. учасників, і це є найбільшим місцевим пабліком з усіх регіонів, які досліджував ІМІ. Контент групи швидше неполітизований, але певною мірою про-«регіональний», типовий для ЗМІ неокупованої території Донецької області. Ця група пов’язана з веб-сайтом місцевих новин «Это Донецк», який подає інформацію про події на окупованій території, але певною мірою поблажливо до проросійської позиції. Ще один проросійський паблік – «Донецк LIVE», який налічує майже 47 тис. користувачів. Існує ще 3–4 подібних пабліки, які особливо не відрізняються від уже перелічених.

Прикладом проукраїнських пабліків може служити «Это Донецк, детка! Типичный украинский город», який має 35,5 тис. користувачів, і подає антиросійський контент [16]. Варто зазначити, що  в інформаційному просторі  України набувають популярності  й інші проукраїнські пабліки. Найбільший з них – паблік «Луганск – наш город» –  має 159 тис. користувачів, критично налаштований до самопроголошеної «ЛНР»,  агрегатор місцевих новин і повідомлень. Паблік має також сторінку у Facebook, де зареєстровано майже 8 тис. учасників. Досить політизований, проукраїнський і критично налаштований до так званої «ЛНР» паблік «Типичный Луганск» (28 тис. користувачів), агрегатор новин для тих, «кому цікаве життя і доля Луганська, у кого є бажання ділитися цікавою інформацією. Паблік «Оккупированный Луганск» має 7,5 тис., є агрегатором місцевих новин, історій від місцевого населення. «Украинский Луганск» (12 тис. учасників) –  паблік «новин із підпілля.      

Наведений досвід заслуговує на  ґрунтовне вивчення  й поширення. Інтерес стратегів інформаційної війни  до соцмереж базується також на тому, що на сьогодні соціальні мережі Інтернету можуть бути  істотним інструментом деструктивного інформаційно-психологічного впливу, у тому числі – у цілях маніпулювання особистістю, соціальними групами і суспільством у цілому [17].

У той же час соціальні мережі можуть служити джерелом незалежної інформації щодо реальної ситуації на непідконтрольних територіях. Звичайні ЗМІ з тих чи інших причин не завжди здатні подати досить об’єктивну інформацію. Ситуація навколо гострих та актуальних проблем регіонального розвитку через специфіку такої форми соціальної комунікації, як соціальні мережі, відображається в них часто з рівнем об’єктивності, якого не можуть досягти традиційні ЗМІ. Саме через відображення ситуації безпосередніми учасниками суспільних процесів, соціальні мережі мають змогу транслювати  різні погляди й точки зору [18].

Яскравим прикладом такої роботи щодо комунікації з населенням території ОРЛДО можна вважати сайт Радіо Свобода. З грудня 2014 р. Радіо Свобода розпочала нову рубрику «Листи з окупованого Донбасу», авторами якої стали мешканці захоплених бойовиками міст на Сході України. Серед учасників передачі – переселенці на українських територіях переконують себе у тому, що так може писати хтось із їхніх знайомих, тим паче, що серед оповідачів – викладачі, психологи, вчителі, лікарі, пенсіонери,  науковці, колишні бізнесмени, безробітні. Метою проекту, як зазначено на сайті, є розвиток громадянської журналістики на окупованій бойовиками угруповань «ДНР» і «ЛНР» території, а також можливість із перших рук отримати інформацію про ситуацію на Донбасі, почути голоси тих, хто з різних обставин не зміг, чи не захотів евакуюватись із зони АТО.

Звертає на себе увагу той факт, що збройний конфлікт на Сході України не лише підвищує політичну активність користувачів соціальних мереж, а й здатний стати важливим інструментом просування державницького змісту українських інформаційних комунікацій на непідконтрольні території. Зокрема, як зазначається в статті The Washington Post, «у контексті війни, українці стають тільки більш єдиними у своєму патріотизмі і в опозиції до Росії» [19]. Отже, наша країна має можливість значною мірою подолати нав’язані стереотипи етнолінгвістичних чи регіональних відмінностей і поляризації за прихильністю до певних політичних сил. Адже відомо, що соціально-політичні і особливо військові конфлікти завжди сприяють згуртуванню націй і стрімкому зростанню патріотичних настроїв. Проте варто зазначити, що зволікання конфлікту може викликати ефект звикання і без відповідної, у тому числі й інформаційної, підтримки патріотичний порив поступово втрачатиме дієвість, або стихійні й емоційні дії користувачів зумовлюватимуть втрату можливостей протидії пропаганді.

Слід також брати до уваги, що російські інформаційні стратеги в плануванні і розгортанні  інформаційної діяльності проти  України відвели інтернет-технології на друге місце не лише через недостатній доступ населення окремих регіонів до Інтернету, але й  тому, що їхній  вплив  на  центральну і тим більше – на західну частину України, на  жителів   великих  індустріальних центрів був на той час вже малоперспективним. Адже  переважну кількість  користувачів Інтернету в цих регіонах  становили молоді люди, які підтримували  ідеологію Майдану та  ціннісні орієнтири  Заходу  і, таким чином, мали певний імунітет проти російської пропаганди.

У спілкуванні з населенням окупованих територій, частина якого  за нинішніх умов  упереджено ставиться  до українських офіційних джерел інформації, прихильників можна завоювати якісною, достовірною, заснованою на реальних фактах суспільного життя  інформацією. У зв’язку  з цим заслуговують на увагу  результати досліджень останніх місяців, які   свідчать про прояв тенденції, яка полягає в тому, що на окупованих територіях спостерігається розчарування в медіа і недовір’я до будь-яких ЗМІ взагалі (насамперед до новин і суспільно-політичних програм). Найбільш затребуваною є інформація  про зниклих рідних і знайомих, втрати серед мирного населення і військових, а також про діяльність місцевої і державної влади.

При   цьому дієвою залишається міжособистісна комунікація. У тому числі й у мережевому спілкуванні. Основою цього типу комунікацій є інформація, що поширюється каналами неформального спілкування і  навіть відверті  вигадки і чутки, що циркулюють у цьому середовищі, іноді суттєво впливають на свідомість людей. Одним із  прикладів таких повідомлень може бути інформація про наявність  у колишнього командира  «Айдару» Мельничука  трильйона  гривень, розтиражована  багатьма виданнями, яку  жваво обговорювали в соцмережах [20].

Важливим способом комунікації та отримання доступу до українського інформаційного простору виступають особисті контакти. Тому дуже важливо надати якомога більше можливостей для вільного в’їзду громадян до «великої України».

Останні дослідження засвідчують, що в сучасному світі надійний захист масової свідомості від пропаганди, а тим більше – від спеціальних інформаційних операцій, надійний захист національного інформаційного простору може забезпечити тільки високорозвинене духовне виробництво, спроможність національної еліти генерувати ідеологію, що здатна надихати людей. Українським історикам, політологам, працівникам ЗМІ, незважаючи на певне «затишшя» навколо власне історичної аргументації, яка використовується у «гібридній війні» проти нашої держави, не можна послаблювати увагу до постійного відстежування, аналізу, розкриття сенсів і викриття підступного характеру пропагандистських провокацій ідейних противників суверенної і соборної України. Адже не є таємницею, що одним з об’єктивних джерел поширення недоброзичливцями України пропагандистських міфів (на зразок мусування ідеї «Новоросії») є недостатня обізнаність не лише широкого загалу, а й подекуди і представників політикуму, мас-медіа з історичним минулим Сходу і Півдня України. У цьому плані існує широке коло проблем, які заслуговують на поглиблений розгляд вчених і, водночас, потребують організації дієвих контрпропагандистських заходів.

Необхідно, насамперед, рішуче протистояти спробам відвертих історичних фальсифікацій стосовно нібито «суто російського» за етнічними вимірами характеру колонізації Півдня і Сходу України, зокрема  Криму і Донбасу у ХVІІІ–ХІХ ст., розкриваючи як поліетнічний і полікультурний характер заселення й економічного освоєння, культурного розвитку зазначених українських регіонів, так і здійснювану в них російським царатом, а пізніше і радянською владою, політику суцільного етнокультурного нівелювання й русифікації населення. Важливим завданням є розвінчування спроб розглядати історію південних і східних регіонів України, їх економічний, соціальний і духовно-культурний поступ поза його українським контекстом, у річищі суто імперської або радянської «союзної» історії та в дусі сучасних кремлівських ідеологем «єдиного історичного простору», «русского мира». У цьому плані слід звертати особливу увагу на невідповідність історичним реаліям спроби подавати досягнення науки і техніки, культури на українських землях, особливо на Сході і Півдні, а також імена їхніх творців як безумовне надбання російської національної історії і культури. Нарешті, принципової відсічі в науковому і пропагандистському планах потребують різного роду «історико-географічні» спекуляції, засновані на старому імперському принципі «легітимної належності» тих чи інших земель російській короні.

Потребує широкого використання в інформаційній діяльності, орієнтованій на  протистояння  російській інформаційній агресії, доробку української  наукової  літератури,  політичної  публіцистики в ЗМІ та електронних ресурсах, що стосується  гострої та обґрунтованої  критики спекулятивних публікацій російських авторів з питань історичного і сучасного розвитку України, системних  маніпуляцій історичними реаліями, грубих перекручень  і підтасовування  фактів щодо справжньої картини формування національної території України, насамперед, етнокультурних і етносоціальних параметрів колонізації й історичного поступу українського Півдня і Сходу.

Зазначене стосується, зокрема, нового негативного вкидання давно спростованих наукою тез щодо заселення великоросами у XVIII ст. нібито зовсім «порожніх» територій Північного Причорномор’я. У новітній українській літературі на високому теоретичному рівні, з використанням результатів фахових досліджень доведено, що колонізовані переважно етнічними українцями та представниками інших етнічних спільнот південні і східні землі за своїм етнокультурним характером, а також за самим глибинним характером, типологією соціально-економічного й культурного розвитку стали органічним продовженням основного етнічного ядра українських земель.

Велике значення для системного осмислення дискусійних проблем, і озброєння на цій основі вітчизняних інформаційних і пропагандистських інституцій сучасними науково вивіреними концептуальними підходами, фактами і аргументами мало розгортання Інститутом історії України НАН України як головним центром історичної науки в державі випуску великої серії праць (монографій і брошур провідних спеціалістів) під назвою «Студії з регіональної історії» з підсерією «Степова Україна»,  колективної  монографії концептуального спрямування «Схід і Південь України: час, простір, соціум» [21].

Глибокий історико-політологічний аналіз витоків, передумов, сучасних драматичних реалій та перспектив подолання політичної кризи на Донбасі міститься в колективній праці «Донбас в етнополітичному вимірі» [22] та серії підготовлених Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України аналітичних доповідей  і колективних монографій. 

Підготовлений Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського (НБУВ) у межах спільного проекту з Інститутом історії України НАН України впродовж 2014–2016 рр. довідник «Схід і Південь України: час, простір, соціум. Т. 2. Матеріали до бібліографії» [23] мовою бібліографії всебічно розкриває проблеми Східної та Південної України як історичного, соціального й духовного феномену, невід’ємного складника історії України. Довідник репрезентує величезні масиви публікацій історичних документів та досліджень, у яких відображено політичний, соціально-економічний, науково-освітній і культурний розвиток Східної та Південної України.

 Успіх боротьби проти «історичних диверсій» сусідньої держави, які стали помітною складовою частиною великої «гібридної війни», все більшою мірою залежатиме від умілого поєднання власне контрпропагандистської відсічі окремим конкретним провокаційним наскокам – навколо окремих тем, історичних подій, з активним позитивним утвердженням у свідомості мільйонів громадян історичних, інтелектуальних і культурних цінностей, соціальних практик, що знаменують собою європейський цивілізаційний вибір України. Невід’ємною складовою цієї роботи є формування у найширшого загалу українців, на противагу успадкованим старшими поколіннями від радянських часів стереотипам тоталітарного мислення, заснованої на європейських гуманістичних цінностях історичної пам’яті, раціоналістичного інтелектуального світобачення, національної громадянської солідарності, які б повністю відторгали як анахронізм агресивну міфотворчість, різного роду релігійно-містичні та месіанські ідеї.  

 В умовах нинішнього інформаційного протистояння  є дуже важливим формування суспільно значущих ідей в єдиний, цілісний і збалансований комплекс – ідеологію, яка має відображати уявлення про те, як  зростатиме життєвий рівень, удосконалюватиметься  моральний клімат  і як  буде  організоване інформаційне суспільство. Уявлення, чіткі, зрозумілі і привабливі для українських громадян, не залежно від того, проживають вони на українському Заході чи Сході, чи розділені межами протистояння нинішнього конфлікту. Чіткі й зрозумілі  орієнтири майбутнього мають забезпечити взаєморозуміння та повернути мир і злагоду нашому спільному українському дому.


[1] Бачення майбутнього щодо окремих районів Донецької та Луганської областей. URL:

https://drive.google.com/file/d/0B2MyjhHn47KmQ0pLMk4yRENYUlk/view.

[2] URL: http://www.newsru.ua/ukraine/19jan2017/score.html. (Станом на 14.02.2017 сайт Newsru.ua перебуває на технічній профілактиці).

[3] Либанова Э. «Україна єдина» – это цель, а  не лозунг. ZN.UA.  2016. 25.03. URL: http://gazeta.zn.ua/internal/ukrayina-yedina-eto-cel-a-ne-lozung-.html.

[4] Політика України щодо окупованих територій (окремі території Донецької та Луганської областей): аналіз альтернатив. Аналітична записка Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва». Київ, 2015. С. 3.

[5] Либанова Э. «Україна єдина» – это цель, а  не лозунг.

[6] Екстремізм – 2015. Український інститут дослідження екстремізму. URL: http://uire.org.ua/wp-content/uploads/2016/02/Ekstremizm-2015.pdf.

[7] Глава Луганщины Ю. Гарбуз: «Я не считаю себя губернатором только «этой стороны». ОстроВ, Луганская редакция. 2016. 22.06. URL: http://www.ostro.org/general/politics/articles/502286/).

[8] Єременко CГібридна анексія Донбасу вже відбулась, але це замовчують / Розмовляла Т. Штифурко. Zik. 2016. 19.05. URL:   http://zik.ua/news/2016/05/19/svitlana_yeremenko_gibrydna_aneksiya_
donbasu_vzhe_vidbulas_ale_tse_700409.

[9] Горан В. Дешевая коммуналка и дорогие продукты, – констатируют жители «ЛНР» / Беседу вели Л. Денисенко, Т. Трощинская. Громадське радіо. 2016. 23.05. URL:  http://hromadskeradio.org/ru/programs/kyiv-donbas/deshevaya-kommunalka-i-dorogie-produkty-konstatiruyut-zhiteli-lnr.

[10] Мы должны направить мощный поток правды на временно неконтролируемую Украиной территорию, – Вадим Горан. Восточное партнерство. Информационный портал. 2016. 12.05. URL: http://lugansk.lugansk.ua/направить-мощный-поток-прав/.

[11] Див. про це: Звіт про основні  висновки наукових досліджень при виконанні відомчої теми «Шляхи підвищення ефективності функціонування соціальних комунікацій в умовах посилення глобальних інформаційних впливів»  у 2016 р. Центр досліджень соціальних комунікацій. URL: nbuviap.gov.ua.

[12] Костюченко Т., Вітковська А. Дослідження медіа-ситуації на сході і півдні України: Донецька область. Дослідження ГФК Юкрейн. Інститут масової Інформації. 2016. 11.03. URL:  http://imi.org.ua/news/52631-doslidjennya-media-situatsiji-na-shodi-i-pivdni-ukrajini-donetska-oblast.html. 

[13] Вікторова Я. Блог з Луганська: про що пише преса «республіки». BBC. Україна. 2016. 12.05.  URL: http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2016/05/160512_luhansk_blog_
newspaper_vs.

[14] Завражина Г. В. Мовленнєва агресія та засоби її вираження в масмедійному політичному дискурсі України (на матеріалі російськомовної газетної комунікації): автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.02 «Російська мова». Київ, 2008. – 19 с.

[15] Там само.

[16] Костюченко Т., Вітковська А. Дослідження медіа-ситуації на сході і півдні України: Донецька область. URL: http://imi.org.ua/news/52631-doslidjennya-media-situatsiji-na-shodi-i-pivdni-ukrajini-donetska-oblast.html.

[17] Проблеми суспільної безпеки в процесі розвитку соціальних мереж / [Попик В. І. (кер. проекту), Онищенко О. С. , Горовий В. М. та ін.]; НАН Укра­ї­ни, Нац. б-ка Укра­ї­ни ім. В. І. Ве­р­над­сь­ко­го. – Київ, 2015.

[18] Якименко Ю. Соціальні медіа як інструмент дослідження проблем регіонального розвитку. Україна: події, факти, коментарі.  2016. № 10. С. 78.

[19] Roberts S. How to understand the post-Soviet ‘war of lapels’.  TheWashingtonPost. URL: https://www.washingtonpost.com/blogs/monkey-cage/wp/2015/05/08/how-to-understand-the-post-soviet-war-of-lapels/.

[20] В «Воле народа» заявили, что 1 трлн грн Мельничука – это неудачная шутка. 112.ua. 2016. 30.10. URL:  http://112.ua/politika/v-vole-naroda-zayavili-chto-1-trln-grn-melnichuka--eto-neudachnaya-shutka-349237.html; Народный депутат Украины оказался богаче основателей Google. UBR. 2016. 30.10. URL:  http://ubr.ua/ukraine-and-world/power/narodnyi-deputat-ukrainy-okazalsia-bogache-osnovatelei-google-444515; Экс-комбат «Айдара» народный депутат Мельничук указал в декларации, что хранит один триллион гривень. Зеркало недели. 2016. 30.10. URL: http://zn.ua/UKRAINE/eks-kombat-aydara-narodnyy-deputat-melnichuk-ukazal-v-deklaracii-chto-hranit-odin-trillion-griven-228724_.html; Экс-«айдаровец» Мельничук задекларировал 1 триллион гривен наличными. Українська правда. 2016. 30.10. URL: http://www.pravda.com.ua/rus/news/2016/10/30/7125237/ та ін.

[21] Схід і Південь України: час, простір, соціумн: у 2 т. Т. 1: колект. моногр. / відп. ред. В. А. Смолій. Київ, 2014. 378 с.

[22] Анохин П. Новороссия в поисках правды.Российская Федерация сегодня. 2014. № 16. URL:  http://www.russia-today.ru/article.php?i=1078 (дата доступа 09.10.2016);Чухліб Т. В. Донеччина та Луганщина – козацькі землі України (XVI–XVIII ст.). Київ, 2014. 105 с. (Студії з регіональної історії. Степова Україна);Подкур Р. Ю. «Великий терор» 1937–1938 рр. на Донбасі. Київ, 2016. 126 с. (Студії з регіональної історії. Степова Україна) та ін.

[23] Схід і Південь України: час, простір, соціум: у 2 т. Т. 2: Матеріали до бібліографії. НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-тісторії України; уклад.: Т. В. Добко (кер.), О. Я. Дуднік, А. М. Колесніченко [та ін.]; наук. ред. В. І. Попик. Київ, 2016.  944 с.

Додати коментар

Захисний код
Оновити