С. Закірова, канд. іст. наук, ст. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Реституція: PRO ET CONTRA (частина перша)
Європейський досвід і практика запровадження реституції

 

Останнім часом в українському інформаційному середовищі однією з найактивніших тем для обговорення все частіше виступає проблема реституції. Причому, як це не прикро визнавати, більшість інформагентств і представників ЗМІ без суттєвих змін тиражують одну й ту саму інформацію, походження і зміст якої навряд чи заслуговують на такий розголос. Тож має сенс ретельно розглянути проблему реституції як такої та з’ясувати, які наслідки має застосування правового інституту реституції в сучасних українських реаліях.

Юридична енциклопедія під редакцією Ю.С. Шемшученка у тлумаченні поняття «Реституція» (лат. restitutio – відновлення, повернення) виокремлює два аспекти: цивільно-правовий і міжнародно-правовий. У цивільному праві – це відновлення стану речей, що існував до вчинення правочину, недійсного за законом або визнаного таким у судовому порядку. Суть її полягає у тому, що кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦивК України). У міжнародному праві «реституція» – це вид матеріально-правової відповідальності держави, яка вчинила акт агресії або ін. міжнародно-протиправне діяння. Реституція в даному випадку полягає в обов’язку даної держави ліквідувати або зменшити матеріальну шкоду, завдану іншій державі, відновити попередній стан.

Інститут реституції виник і сформувався у римському праві завдяки практиці преторської юстиції, де повернення сторін у первісне становище видавалось логічним, справедливим і спочатку безповоротним та забезпеченим іншими засобами преторського впливу. Оскільки оскарження судових рішень виникло лише в імператорську добу розвитку римської державності, то основним засобом «повернення рішення» було звернення до того ж претора. Якщо претор вважав оскаржуване рішення не правовим чи несправедливим, чи винесеним всупереч формулі претора, яку було надано ним для даної справи, сторони повинні були повернутися до становища, яке існувало стосовно предмету правовідносин до рішення суду.

Саме у зв’язку з тим, що проблема реституції суттєво активізувалася, важливо донести до українського суспільства знання про даний правовий інститут. Кандидат юридичних наук, президент громадської організації «Інститут захисту прав власності «Дефенсорес», О. Рязанцев вважає, що сучасні реалії вимагають розуміння сутності гострої соціально-політичної проблеми, якою для України є реституція, та практичної готовності і влади, і суспільства до її вирішення. За його словами, в історію незалежної України реституція ввійшла відносно недавно в якості нетрадиційного явища з ознаками очевидного політичного негативу.

Річ у тім, що у суспільній думці проблема реституції набула особливої актуальності у зв’язку з підписанням Україною Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, що зобов’язує її адаптувати національне законодавство до законодавства Євросоюзу. Реституційні питання активно пов’язують з кампанією проти української Угоди про асоціацію з ЄС. Український політичний діяч Т. Чорновіл зазначив, що у Львові від цілком адекватних людей він чув панічні заяви про те, що це ж катастрофа, може нам не спішити з введенням Угоди. Бо, начебто, однією з умов такої угоди є реституція, а тому майже все майно, будівлі тощо будуть відібрані в українців та передані спадкоємцям колишніх власників, наприклад, з Польщі.

Натомість, як зазначають і вітчизняні, і міжнародні фахівці та експерти, питання реституції вирішується виключно на державному законодавчому рівні. Зокрема, адвокати юридичної фірми «Ілляшев та Партнери» І. Кузіна та І. Божко, аналізуючи досвід і практику європейських країн, наголошують, що вирішення питань реституції регулюється на внутрішньодержавному рівні. Юрист-міжнародник О. Піх також пояснює: «ЄС не займається питаннями власності, це поза компетенцією європейського права. Також немає ніякого зв’язку між угодою про асоціацію з ЄС і реституцією». Так само і Т. Чорновіл наголошує, що реституція може вводитися лише внутрішнім законодавством (крім випадку мирної угоди або капітуляції по завершенні війни).

З такою точкою зору повністю погоджуються і міжнародні фахівці у галузі права. Так, за словами професора міжнародного права Тартуського технічного університету (Естонія) Є. Цибуленка, питання реституції в країнах ЄС визначаються виключно внутрішнім законодавством кожної з країн Євросоюзу. Країни Балтії ухвалили відповідні закони про реституцію на національному рівні. Він вважає, що українцям не слід перейматися побоюванням, що інтеграція в ЄС буде обов’язково пов’язана з реституцією. «Угода про асоціацію України з ЄС не має стосунку до питань реституції, взагалі питання реституції не регулюється загальним законодавством ЄС», – зазначив професор правознавства.

Колишній прем’єр-міністр Словацької Республіки, міністр юстиції Чехословаччини у відставці, доктор юридичних наук, професор Братиславського Університету Каменіуса Ян Чарногурськи наголошує: «За рішеннями Європейського суду, а також і виходячи з принципових позицій головних післявоєнних держав, включаючи Росію, Францію і США, встановлено становище, що рішення про реституцію і встановлення їх умов є виключним правом окремих держав і з точки зору міжнародного права».

Але на сьогодні українське законодавство практично не готове до введення інструменту реституції. Тож, перш ніж говорити про запровадження механізмів реституції в Україні, є сенс розглянути практику європейських держав, які вже мають власне законодавство з даної проблеми. І враховуючи досвід, досягнення і певні недоліки наявної правової бази країн Європейського Союзу, Україна може підготувати вітчизняну нормативно-правову базу, уникаючи вад і помилок.

Європейський досвід законодавчого запровадження реституції в державах ЄС наочно представлений у таблиці.

 

Варто зазначити, що в європейській практиці широко використовуються і можливості міжнародних інституцій захисту прав людини. Як зазначає О. Рязанцев, держави європейської співдружності дійсно накопичили чималий досвід реституції з урахуванням міжнародних стандартів, проголошених у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП), Європейської конвенції про захист прав людини (ЄКПЛ) та у зв’язку із застосуванням прецедентної практики вирішення спорів Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ). В основі цієї практики – аксіома повернення незаконно вилученого майна або виплати справедливих компенсацій власникам майна в разі неможливості його повернення. На його думку, практика з питань реституції свідчить, що при наявності відповідних правових підстав європейські інституції, як правило, стають на захист порушених майнових прав.

Отже, аналіз правового поля європейських держав свідчить, що існують різні підходи до визначення як суб’єктів, так і об’єктів реституції. Країни ЄС пропонували відновлення права власності на втрачено майно через його пряме повернення колишнім власникам або їх нащадкам, обмін на аналогічний вид майна, грошову компенсацію вартості майна або надання спеціальних цінних паперів, вартість яких дорівнювала встановленій законом реституційній компенсації. Механізм встановлення реституційного права в європейських державах також різнився: від самостійного пошуку зацікавленою особою доказів втраченої власності і судового вирішення питання до створення спеціальних державних органів і фондів, які займалися проблемами реституції. Виходячи з власної історії і можливостей, кожна держава встановлювала терміни та умови відновлення втраченого права власності, затверджувала певні привілеї та обмеження у проведенні реституції. Тож, враховуючи наявний європейський досвід, Україна має можливість скористатися прикладами реституційного законодавства і самостійно визначитися щодо принципів, методів та обсягів запровадження цього правового інструменту. Вітчизняні фахівці та законодавці мають провести ретельний аналіз, зазначивши усі «за» і «проти», і підготувати власне правове поле для реституції.

З точки зору відновлення справедливості реституція, безумовно, є об’єктивною вимогою, виконання якої не тільки не суперечить логіці, але й необхідне для становлення правової держави. І оскільки Україна йде шляхом становлення демократичної, соціальної і правової держави, то вона має враховувати ці обставини. Саме тому, і влада, і фахівці, і суспільство загалом мають бути готові до об’єктивної оцінки процесів, пов’язаних з реституцією.

На жаль, сьогодні в інформаційному середовище більше за все обговорюють реституційні претензії до Україні, але і Україна, як громадяни, так і держава загалом, також можуть виступати позивачами. Як вважає кандидат історичних наук О. Опанасенко, частіше за все реституцію згадують в умовах післявоєнного часу та в умовах мирного часу, коли мають місце захоплення чужої території. Тоді за умов міжнародного права, якщо втрачені цінності неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах. Отже, сьогоднішні українські реалії лише підтверджують припущення науковця. Актуальність зазначеної проблеми вимагає проведення широкомасштабних і довготривалих як просвітницьких, так і суспільно-політичних заходів. Відтак подальший огляд проблем і обставин, пов’язаних із запровадженням реституції в Україні, є нагальною потребою часу, оскільки якщо навіть ця проблема не є найважливішою вимогою сьогодення, зовсім уникнути її розв’язання, навіть через певний проміжок часу, навряд чи вдасться. Щоб уникнути перекручування фактів і спотворення дійсності, запобігти певним негативним інформаційним впливам і насадженню неточного тлумачення зазначеного правового інструменту, наступний матеріал буде присвячено аналізу готовності українського суспільства і влади до запровадження реституції в Україні (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел: http://www.2000.ua/v-nomere/forum/puls/restitucija-i-ukraina-naskolko-udono-i-vygodno-stojat-v-poze-strausa.htm, http://112.ua/mnenie/pochemu-ukraine-ne-sleduet-boyatsya-restitucii-355006.html, http://gazeta.dt.ua/internal/spadkoyemci-deportovanih-polyakiv-pogrozhuyut-ukrayini-pozovami-chi-ye-privid-osterigatisya-restituciyi-_.html, http://vesti-ukr.com/lvov/119915-polsha-ne-pretenduet-na-doma-ukraincev,http://www.latkrim.sitecity.ru/ltext_0704181352.phtml?p_ident=ltext_0704181352.p_0904234810,http://www.radiosvoboda.org/
a/26802297.html,http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvamu_pr_2012_1_32,
http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2015_94_17 ).