І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Упровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування в Україні

 

Чинна система охорони здоров’я в Україні неспроможна забезпечувати здоров’я громадян, тому її потрібно змінювати. Починати потрібно з посилення ролі лікарів первинної допомоги, створення нової парамедичної служби, превентивної медицини, національного медичного страхування, покращення медичної освіти, ліцензування фахівців у галузі охорони здоров’я, визнаних на міжнародному рівні стандартів надання медичної допомоги та догляду, точний і повний збір інформації.

Запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування – серед ключових завдань реформи існуючої системи охорони здоров’я в Україні.

Медичне страхування покликане забезпечити соціальний захист населення у сфері охорони здоров’я, а саме гарантувати населенню отримання медичної допомоги при виникненні страхового випадку.

Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування має стати ефективним та дієвим способом забезпечення витрат пацієнтів на лікування, діагностику, профілактику, реабілітацію у разі хвороби або нещасного випадку.

Ініціативи щодо запровадження обов’язкового медичного страхування в Україні не є новими. За 25 років незалежності було подано 21 законопроект, який пропонував упровадження медичного страхування. Проекти законів періодично виносилися на громадське обговорення, але так і не переходили рубіж прийняття. Зокрема, учасники цього процесу ніяк не могли домовитися, хто керуватиме фондом, який акумулюватиме страхові гроші, та на основі яких алгоритмів їх розподілятимуть.

Стрімке погіршення фінансово-економічного становища в країні спричиняє критичну недостатність можливостей держави забезпечити потреби населення в охороні здоров’я за рахунок бюджетних коштів.

З огляду на це, законодавче врегулювання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування є актуальним і важливим завданням.

За даними Всесвітньої доповіді щодо соціального захисту, який готує Міжнародна організація праці, частка прямих витрат населення на охорону здоров’я (без будь-яких схем страхування або накопичення) в Україні одна з найвищих серед країн Європи; у більшості країн ЄС вона не перевищує 12–25 %. Необхідність значних особистих витрат істотно обмежує доступність медичних послуг і товарів для населення України і є одним з головних чинників високої передчасної смертності і короткої тривалості життя. Змінити ситуацію можуть реформи охорони здоров’я та запровадження медичного страхування.

Президент України П. Порошенко у відеозверненні до учасників Ukrainian Financial Forum 2016 (29–30 вересня, м. Одеса) заявив про початок розробки моделей запровадження страхової медицини.

У світі є декілька успішних моделей медичного страхування. Однак, запроваджуючи обов’язкове соціальне медичне страхування в Україні, варто враховувати реальні економічні, соціальні та інші аспекти країни.

У багатьох країнах Європи за допомогою програм обов’язкового медичного страхування фінансується більше половини всіх витрат на охорону здоров’я: у Німеччині, Франції, Нідерландах, Чехії, Хорватії – близько трьох четвертих, у Бельгії, Естонії, Румунії – близько двох третіх, у Литві, Угорщині, Польщі – 55–60 %.

Що стосується України, то розвиток медичного страхування сприятиме розв’язанню проблем населення в охороні здоров’я, а також цілого комплексу прикладних завдань, зокрема про впорядкування та посилення контролю над ринком медичних товарів/послуг, регулярності медоглядів і профілактичних заходів, поліпшення медичної статистики тощо.

Необхідність цього кроку визнається всіма без винятку зацікавленими сторонами: пересічними громадянами, працівниками сфери охорони здоров’я, страховиками, державою та ін.

Врегулювання інституту медичного страхування стане для України інноваційним кроком, але потребуватиме суттєвих змін та нововведень у чинному законодавстві. Але всі мають своє бачення моделі обов’язкового медичного страхування в Україні.

Так, влітку поточного року у Верховній Раді було зареєстровано три відповідні депутатські законопроекти.

14 липня 2016 р. народні депутати, члени депутатської фракції політичної партії «Народний фронт» Л. Денісова, М. Поляков, І. Єфремова, член депутатської групи «Партія «Відродження» А. Шипко та член депутатської фракції партії «Блок Петра Порошенка» Б. Розенблат зареєстрували законопроект «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування в Україні» (№ 4981).

Позафракційний народний депутат, заступник голови Комітету ВР з питань охорони здоров’я О. Мусій 18 липня 2016 р. зареєстрував проект закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» (№ 4981-1).

Ініціатором третього проекту виступила голова Комітету ВР з питань охорони здоров’я О. Богомолець, яка 2 серпня 2016 р. зареєструвала проект закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування в Україні» (№ 4981-2). Проекти закону № 4981-1 та № 4981-2 є альтернативними до законопроекту «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування в Україні» за № 4981.

Відповідно до законопроекту № 4981, зокрема, при введенні медичного страхування всі страхові виплати будуть покладені на роботодавця. Самозайняті особи (приватні підприємці, люди творчих професій тощо) будуть мати вибір: або платити страхові внески особисто, або відмовитися від медичного страхування. Тимчасово безробітні, пенсіонери, діти та інші категорії громадян, які не мають стабільного доходу, будуть застраховані за рахунок коштів органів місцевого самоврядування (місцева влада отримує субвенцію з державного бюджету на охорону здоров’я). Згідно з проектом, страховий внесок буде однаковий для всіх. Проектом не встановлюються його розмір, натомість він має затверджуватися щорічно Кабміном разом із Програмою загальнообов’язкового соціального медичного страхування. За попередніми підрахунками, роботодавців зобов’яжуть сплачувати 290–350 грн на місяць за кожного найманого працівника

Документ передбачає, що збиратимуть та акумулюватимуть страхові внески приватні страхові компанії на спеціальних рахунках у банках, визначених уповноваженим органом.

Альтернативним законопроектом № 4981-1 пропонується ввести загальнообов’язкове державне медичне страхування як окремий вид соціального страхування, яке на відміну від інших видів соціального страхування буде охоплювати практично все населення, а не тільки працюючих чи пенсіонерів, і передбачає організацію надання кваліфікованої медичної допомоги, а не здійснення грошових виплат, як за іншими видами соціального страхування.

Реалізація цього проекту передбачає солідарну участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні медичних послуг.

Згідно із законопроектом, страховиком за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням є Фонд медичного страхування України, який створюється як некомерційна самоврядна організація. Також у законопроекті О. Мусія передбачається створення Наглядової ради – спеціально уповноваженого контролюючого органу.

Законопроект № 4981-1 також встановлює види медичної допомоги, які будуть фінансуватися державою. Такі види допомоги визначатимуться окремим законом, який щорічно прийматиметься одночасно з прийняттям законів про Державний бюджет України та про визначення розміру страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Іншим альтернативним законопроектом № 4981-2 передбачається формування коштів на медичне забезпечення за рахунок «цільових страхових внесків з доходів громадян», правовідносини між усіма учасниками (страхувальниками, страховиками, застрахованими, закладами охорони здоров’я) регулюються на договірній основі тощо.

Застрахованими повинні стати всі громадяни України, у тому числі і непрацюючі пенсіонери, інваліди, студенти та діти до 16 років.

Активне обговорення викликали положення законопроектів щодо визначення суб’єкта, якому буде надано право страхувати громадян, – державі чи приватним фінансовим установам.

У варіанті законопроекту від О. Богомолець прописано, що страховик за державною програмою може бути тільки один – Фонд загальнообов’язкового медичного страхування, який буде мати свої підрозділи у всіх регіонах країни. Така ж пропозиція міститься в проекті О. Мусія, правда, за його версією, фонд повинен бути некомерційною самоврядною організацією, яка діятиме на підставі статуту, затвердженого її правлінням.

У законопроекті № 4981 ж передбачено наявність кількох страховиків. Ними можуть стати зареєстровані в Україні фінансові установи, які отримають відповідну ліцензію і є членами саморегулівної організації страховиків.

Крім того, О. Богомолець пропонує зробити уповноваженим органом, який курирує питання медстрахування, Міністерство охорони здоров’я, тоді як її колеги хочуть створити під цей проект нову держкомпанію. Створення нової незалежної структури в цьому плані виглядає більш перспективним, однак тут все залежить від того, як буде сформована команда.

Згідно з законопроектом № 4981-2, МОЗ має розробляти програму медичного страхування раз у три роки з можливістю щорічно вносити в неї зміни. Для роботи над програмою будуть залучатися також інші страховики, що працюють на медичному ринку. У той час як законопроектом № 4981 зазначену програму пропонується затверджувати щорічно. Цей нюанс є вкрай важливим для потенційних пацієнтів, оскільки саме від наповнення програми залежить який обсяг послуг вони зможуть отримати за державний рахунок – банальний аналіз крові або недешеву планову операцію.

Інший ключовий момент – джерела фінансування. О. Богомолець, крім роботодавців і держави, хоче включити в список і рядових страхувальників, а це значить, що з українців можуть зажадати доплати за страховки.

О. Мусій додатково пропонує включити до переліку джерел фінансування благодійні внески громадян і підприємств. По факту це те ж саме, що і обов’язкові доплати, адже і зараз багато медустанови намагаються замаскувати відверте вимагання грошей у пацієнтів під «благодійність».

Комітет ВР з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення, розглянувши на своєму засіданні 5 жовтня поточного року всі три законопроекти, прийняв рішення рекомендувати народним депутатам взяти за основу законопроект № 4981.

Саме проти цього документа категорично висловлюється МОЗ. Із публічних заяв керівників міністерства, а також з повідомлень на сайті відомства можна виділити загальні напрями, за якими бачить розвиток системи медичного страхування МОЗ. Заступник міністра П. Ковтонюк анонсував запровадження медстрахування з 1 січня 2017 р.

Державне страхування передбачатиме гарантований пакет медпослуг, які не потрібно купувати – їх оплатить держава грошима з бюджету, за рахунок загального податку (додаткових джерел фінансування у вигляді нових податків для роботодавців і додаткових виплат для пацієнтів у МОЗ не передбачають). Використання загальних податків як інструменту збору внесків із громадян є для України найоптимальнішим варіантом. Плюс у тому, що їх платять усі люди, зокрема і ті, що працюють у тіньовому секторі.

У наступному році ця модель страхування запрацює на первинній ланці, бо незалежно від того, що ввійде в гарантований обсяг медичної допомоги, первинка в ньому буде в будь-якому разі, її держава має забезпечувати на 100 %. Потім це пошириться на вторинну й третинну ланки, і до кінця 2019 р. на страхові засади буде переведено всю медицину.

Вже наступного року кожна родина, незалежно від місця прописки, повинна обрати лікаря первинної ланки (педіатра, терапевта, сімейного) й укласти з ним відповідну угоду. Це перший важливий крок. Відтак держава укладатиме договір з лікарем або з поліклінікою, де він працює, і платитиме гроші на підставі укладених угод, тобто за кожну людину. Перелік послуг, які покриваються за рахунок державних коштів, пропонують прописувати в договорі, який укладається між пацієнтом і лікарем. Крім діагностики та профілактики захворювань, сімейний лікар видаватиме довідки в дитячі садки, школи та басейн. Це і є втілення принципу «коли кошти ходять за пацієнтом».

Як підкреслив П. Ковтонюк, для впровадження зазначеної системи, коли «гроші ходять за пацієнтом», не знадобиться внесення змін до законів: досить буде прийняття постанови уряду про створення Національної служби здоров’я, яка буде виконувати роль єдиного національного замовника медичних послуг. Зокрема, служба буде розпоряджатися державними коштами, призначеними для покриття витрат на страхування всіх громадян України в рамках державного гарантованого пакета медичної допомоги.

Усі моделі страхування у світі, за словами посадовця, складаються з трьох елементів: як збирають кошти, хто їх у себе акумулює і як витрачають. Ці три складові є в кожній країні, де існують національні моделі страхування, але організовані вони по-своєму.

Модель, яку пропонує МОЗ, – одна з найбільш поширених у світі моделей національного медичного страхування. Сам принцип взяли з британської системи, що базується на загальних податках, та адаптували до українських реалій.

Аналогічна модель (податки-бюджет-агенція) діє у Великій Британії, Скандинавії, Італії, Іспанії, Канаді та показала свою високу ефективність. Також ця модель рекомендується ВООЗ для запровадження у країнах, що розвиваються.

У галузевих колах та ЗМІ не вщухають гарячі дебати про те, який же з цих проектів найбільше відповідає інтересам вітчизняної медицини і громадян.

Міністерство охорони здоров’я виступає проти запровадження приватної страхової моделі фінансування медичної галузі. Як зазначається, у разі ухвалення законопроекту № 4981, бюджет охорони здоров’я формуватиметься не державою, а приватними страховими компаніями, що збиратимуть та акумулюватимуть страхові внески, що є вкрай ризиковано.

Міжнародний досвід показує, що збір коштів для охорони здоров’я через введення додаткового податку на заробітну платню призведе до зростання рівня тінізації економіки, а отже, зменшення доходів державного, місцевих бюджетів та в кінцевому результаті погіршення послуг для пацієнтів, вважає в. о. міністра охорони здоров’я У. Супрун.

Експерти вважають, що додаткове навантаження на фонд оплати праці швидше вплине на розмір легальних зарплат працівників, а не на легалізацію тіньових доходів лікарів.

Аргументом на користь запропонованого Міністерством соціальної політики законопроекту є начебто конкуренція, однак у МОЗ переконані, що конкуренція має бути на рівні постачальників медичної допомоги, тобто лікарень, – а не на рівні тих, хто страхує людей.

Серед ключових ризиків такого підходу фахівці міністерства називають «негативну селекцію», коли приватні страхові компанії вибиратимуть собі здорових пацієнтів, та зростання адміністративних витрат у приватних страхових компаніях. При цьому зауважується, Україна інституційно не здатна регулювати діяльність приватних страхових компаній (як це роблять Швейцарія чи Нідерланди), тому це може призвести до того, що значна частина українців просто залишиться незастрахованою. Серед негативних чинників також називають непропорційно велику владу, яку надано страховим компаніям. Зокрема, вони братимуть участь у розробці політики в системі охорони здоров’я, зможуть лобіювати власні інтереси на противагу інтересам пацієнтів. Це створить корупційні ризики та призведе до монополії ринку медичного страхування.

У майбутньому держава оплачуватиме тільки чітко визначений гарантований обсяг медичних послуг, тому потрібні механізми для фінансового захисту громадян щодо тих послуг, які не покриваються державою. І вже тут МОЗ вбачає важливу роль приватних страхових компаній: як показує світова практика, приватні страхові компанії стають партнерами держави в питаннях фінансування медичних послуг, що не увійшли до гарантованого пакета.

Категорично не підтримує законопроекти № 4981 та № 4981-2 Федерація профспілок України. Єдиний законопроект, який може бути підтриманий з доопрацюванням окремих положень, це № 4981-1, поданий народним депутатом О. Мусієм. Законопроект найбільше з аналогічних відповідає законодавству у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування, зокрема, щодо принципів соціального страхування, кола застрахованих осіб, керування соціальним медичним страхуванням, у тому числі керування Фондом медичного страхування, джерел формування коштів медичного страхування, здійснення контролю у цій сфері тощо. Тому саме його Спільний представницький орган репрезентативних всеукраїнських об’єднань профспілок на національному рівні (СПО об’єднань профспілок) пропонував Комітету ВР з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення взяти за основу.

Президент Міжнародного благодійного фонду «Здоров’я українського народу» С. Сошинський також вбачає значні ризики у впровадженні медичного страхування у ті способи, які нині промотуються: страхові компанії поділять ринок медичних послуг між собою, але не на користь пацієнта. Громадський діяч переконаний, що запорукою ефективності будь-яких реформ системи охорони здоров’я є належний рівень її фінансування, і закликає збільшити видатки на охорону здоров’я в Державному бюджеті на 2017 р., причому з першочерговою метою спрямувати ці додаткові кошти на підвищення оплати праці медичного персоналу.

Разом з тим частина фахівців у медичній сфері схиляються до іншої думки. Так, на думку експертів, до реалізації програми загального соціального медстрахування варто залучати приватні страхові компанії, які мають досвід та механізми роботи в цій сфері.

Вони переконані, що така модель порівняно з іншими має певні переваги. Передусім вона є конкурентнішою для ринку, адже передбачає багато покупців (платники) і продавців (медичних та страхових послуг). Цей варіант дає змогу розосередити кошти, отримані від платників (роботодавців, приватних підприємців та органів місцевого самоврядування), між приватними і державними установами, вважає партнер Адвокатського об’єднання «Спенсер і Кауфманн» Т. Данільцева.

Крім того, наявність одного-єдиного покупця є підставою для появи корупційної складової, оскільки кожен продавець послуг усіма можливими, зокрема й незаконними, способами боротиметься за одного-єдиного покупця.

Модель із залученням до соціальної страхової медицини приватних страхових компаній видається цілком життєздатною, проте, вона може нести в собі низку ризиків, зазначають юристи. Так, наприклад, у разі неплатоспроможності страхової компанії або банку, у якому розміщено кошти страхових резервів, пацієнти де-факто залишаться незахищеними. Проте за прозорого й ретельного нормативного регулювання ризики розглянутої моделі можуть бути зведені до мінімуму. Для цього варто на законодавчому рівні затвердити перелік і обсяг медичних послуг, умови договору страхування (зокрема і перелік винятків), спеціальні вимоги до страхових компаній, вимоги до активів, у яких розміщуватимуться кошти страхових резервів обов’язкового медичного страхування тощо.

Можливість людини отримати якісну й доступну медичну допомогу – найвище благо, що може бути надане державою, заявив екс-міністр охорони здоров’я України В. Князевич. Медичне страхування має сприяти появі конкуренції на ринку медпослуг, а досягти цього можна лише за умови впровадження однакових правил гри, як для державних, так і для приватних медустанов, зауважив він.

Експерти кажуть, що команда МОЗ має ідею, проте поки не має чіткої системи, яку потрібно втілювати. На сьогодні обговорюється тільки ідея – це не рішення. Під час аналізу самої ідеї виникає багато питань. Наприклад, як підписуватимуться договори, як можна буде поміняти лікаря, як бути, якщо лікар, з яким укладено договір, єдиний у селі й раптом захворів.

Можливість на власний розсуд обирати лікаря може призвести до того, що до одних лікарів вишиковуватимуться черги, а іншим спеціалістам пацієнтів не вистачатиме. З іншого боку – це породжуватиме конкуренцію й якість надання послуг зростатиме, бо медпрацівники боротимуться за пацієнтів, оскільки чим більше буде пацієнтів, тим вищу заробітну плату лікарі отримуватимуть. У свою чергу, існують певні обмеження щодо кількості пацієнтів, які за нормою мають бути закріплені за одним лікарем. Як зазначила голова Комітету з медичного права Асоціації правників України О. Беденко-Зваридчук, якщо говорити про лікаря первинної ланки – це максимум 1500 пацієнтів, однак насправді в Україні за одним сімейним лікарем може бути закріплено до 2500 пацієнтів.

Як зазначає директор Департаменту охорони здоров’я Харківської міської ради Ю. Сороколат, важливою проблемою в Україні є відсутність законодавчо врегульованих відносин «пацієнт – лікар». Лікар має нести юридичну та матеріальну відповідальність перед пацієнтом (у тому числі й у разі лікарської помилки), а пацієнт – перед лікарем, якщо, наприклад, не виконує його вказівок, порушує режим лікування тощо. Інакше ця система не працюватиме, не буде контрольованою, а це – серйозна перешкода на шляху впровадження страхової медицини, наголошує чиновник.

На думку відповідального секретаря ради Національної медичної палати України С. Кравченка, у нашій країні поки неможливо запровадити медичне страхування, яке б працювало. Не можна взяти готову модель, наприклад, Польщі чи Німеччини й адаптувати її під українські реалії. У розвинутих країнах сільське населення становить 3–5 %, тоді як в Україні – близько 40 %. У селах практично знищені поліклініки та лікарні. Там живуть люди, які часто не мають постійної роботи, виживають за рахунок підсобного господарства. Принцип солідарного страхування, коли населення платить відсоток від свого доходу, а потім гроші рівномірно розподіляються, у нас не спрацює – гроші зібрати можливо, але на всіх їх не вистачить. А за законодавством державні інституції не можуть капіталізувати зібрані кошти, тобто немає можливості, щоб гроші заробляли гроші, а потім лікували людей.

Експерт Медико-правової мережі з питань медичного маркетингу В. Корогод переконаний, що країна не має всіх тих ресурсів (матеріальних, фінансових, інфраструктурних, технологічних, кадрових тощо), які є обов’язковими умовами функціонування складних організаційних систем медичного страхування для пацієнтів. Поки цього всього не буде, каже він, можна скептично відгукуватися щодо планів профільного міністерства.

Ще, додає голова ради громадської організації «Асоціація медиків Революції Гідності» А. Гук, все має робитися під наглядом громадськості, волонтерів, відповідних наглядових рад у кожному закладі охорони здоров’я.

Крім того, без економічного зростання промисловості та сільського господарства, які забезпечать людей високооплачуваною роботою та дадуть можливість наповнити Держбюджет, щоб можна було забезпечити достатнє фінансування МОЗ, реформа не буде ефективною, наголошує віце-президент Академії економічних наук України А. Пешко. Проблема української системи охорони здоров’я не в її неповноцінності, а в недостатньому її фінансуванні, що абсолютно не відповідає сучасним світовим вимогам, зазначив експерт.

Чи готова Україна до впровадження медичного страхування, чи варто починати впроваджувати медичне страхування з первинної ланки надання медичної допомоги, яким чином має відбуватися перехід до медичного страхування, у якому вигляді вбачають медичне страхування парламентарі, які альтернативи пропонують урядовці, що готова запропонувати медична та громадська спільнота – ці та інші актуальні теми впровадження медичного страхування в Україні обговорювалися на Міжнародному форумі «Менеджмент в охороні здоров’я», який проходив 18–20 жовтня 2016 р. у Києві.

У розвинутих країнах загалом діють три моделі страхової медицини. Одна з найвідоміших – американська, де кожен страхується самостійно в приватних страхових компаніях, хоча частину внесків може покривати і роботодавець. У середньому поліс коштує 200–300 дол. на місяць, при цьому звичайні візити до лікаря залишаються платними – 25 дол. за прийом, а витрати на лікарню страховик починає покривати, тільки коли вони перевищують тисячу доларів. У двох інших моделях задіяно державне страхування. У німецькій страховим внеском обкладається роботодавець: поки працюєш – застрахований ти і твоя сім’я. Британська модель створена з філософією, що медицина та інші соціальні послуги – право громадян. Людина застрахована не тому, що працює, а тому, що є громадянином країни. Це є солідарна система. Тобто всі платять податки – всі мають блага. Ця сама філософія поширилася частиною країн Європи (Скандинавія, Іспанія, Угорщина).

Обов’язкова форма медичного страхування використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має громадська охорона здоров’я, а добровільна – там, де поширені приватні страхові програми. Принцип обов’язкового медичного страхування діє у Франції, Канаді, Німеччині, Нідерландах. В Ізраїлі та Швейцарії переважає добровільне страхування здоров’я, а обов’язкове існує лише відносно осіб окремих професій.

У міжнародній практиці страховиком у системі обов’язкового медичного страхування виступають в одних країнах (наприклад Польща, Естонія, Словаччина) – державні фонди страхування, в інших (Чехія, Ізраїль, Голландія) – страхові компанії. Кожний підхід до визначення страховика має свої «за» та «проти».

Страхова медична система Німеччини, якій вже понад 100 років, є однією з найдосконаліших у світі. Вона об’єднує близько 70 млн людей, незалежно від віку, соціального статусу, чи громадянства.

Усі пацієнти в Німеччині – застраховані, а близько 90 % мають державі страховки. Як тільки людина реєструється на роботі, вона обирає будь-яку страхову компанію, а роботодавець зобов’язаний повідомити страховика, що людина починає в них працювати, зазначає керівник страхової компанії Б. Лемке.

Коштує страхування приблизно 15 % від розміру заробітної плати. Майже половину суми сплачує роботодавець. Якщо ж, наприклад, жінка є домогосподаркою, то і вона, і діти, отримують страховку, яка прив’язана до поліса чоловіка. Свої державні страховки мають також пенсіонери, студенти і безробітні.

Послуги медичної страховки в Німеччині надають спеціальні організації, так звані лікарняні каси (Krankenkasse). На сьогодні в Німеччині близько 150 державних страхових компаній, що надають медичне страхування. Згідно із законом якість медичних послуг не може залежати від того, у яку касу платить бюргер страхові внески. Приблизно 95 % послуг, що надаються касами, повинні бути абсолютно однаковими. Решта 5 % послуг містять оплату різних нетрадиційних методів лікування або якісь додаткові сервіси.

Всі основні медичні послуги надаються безкоштовно. Вибір лікарняної каси – справа суто особиста.

У Німеччині працює три типи лікарів. Одні є медиками в лікарнях – вони отримують високу зарплатню і працюють по 40 годин на тиждень. Інші – працюють у приватній практиці, тому самостійно вирішують скільки годин можуть працювати. Третій тип лікарів – це фахівці, які працюють у територіальних управліннях. Вони перевіряють, наприклад, дитсадки та школи.

Коли житель Німеччини занедужав або хоче проконсультуватися з лікарем щодо свого здоров’я, то спершу йде то терапевта. Якщо терапевт вважає за потрібне скерувати пацієнта до профільного лікаря, то саме він виписує направлення до фахівця. Якщо ж і фахівець не може вилікувати людину через складність хвороби, пацієнта скеровують в Університетську клініку. У Німеччині працює 37 університетських клінік. Вони обслуговують хворих з усієї країни та з-за кордону.

Крім державних лікарняних кас існують і приватні. У них система оплати влаштована трохи інакше. Спочатку хворий самостійно сплачує за лікування, потім посилає рахунки в страхову компанію, яка повертає йому гроші.

Завдяки такій системі страхування в Німеччині немає проблем з отриманням необхідного медичного забезпечення. Але недоліки в цій системі все ж є. Наприклад, виробники медичного обладнання або постачальники послуг непомірно задирають ціни, розраховуючи на те, що платять то за послуги не пацієнти, а страхові компанії.

Однією з найкращих у світі по праву вважається організація охорони здоров’я в Швейцарії: медичні послуги, що надаються в країні, користуються популярністю в усьому світі. Швейцарія посідає друге місце, поступаючись лише США, за кількістю грошових коштів, що виділяються з держбюджету на медичні потреби.

Охорона здоров’я країни заснована на страхуванні, тобто діє система обов’язкового медичного страхування. Всього страховиків (приватних і державних лікарняних кас), що забезпечують послуги обов’язкового медичного страхування, у Швейцарії 130.

Всі особи, що проживають на території Швейцарії, незалежно від віку і громадянства, повинні мати полюс медичного страхування. Така вимога поширюється, у тому числі, і на сезонних та інших іноземних працівників, які працюють у Швейцарії не менше трьох місяців і не мають у своєму розпорядженні зарубіжної страховкою, що має дію на території Швейцарії.

Страховий внесок кожен громадянин повинен вносити особисто в лікарняну касу, яку він обирає самостійно. На відміну від більшості інших країн, величина страхової премії не має відношення до його доходів і не виплачується роботодавцем навіть частково, а залежить від обраного типу страхування, страховика, віку і статі, а також місця проживання (в містах вартість страховки більше, що пов’язано з тим, що у великих населених пунктах людина частіше схильна до захворювання і послуги лікарів набагато дорожче, ніж у сільській місцевості). Істотна різниця у величині страхових внесків існує лише для тих громадян, які належать до малозабезпечених верств населення – за них страховку сплачують кантони або федерація.

Неприємною особливістю швейцарської охорони здоров’я є те, що послуги швидкої допомоги не входять у базовий пакет страхування і є досить дорогими (послуги обійдуться не менше ніж у 600 франків). Тому, при нещасних випадках пацієнт намагається дістатися лікарні самостійно.

У Бельгії в системі медичного страхування працює один державний фонд і шість загальнонаціональних спілок страхових фондів: католицький, соціалістичний, ліберальний, професійний, незалежний і допоміжний, основний обов’язок яких – відшкодовувати громадянам витрати на медичне обслуговування. Таким чином, 98 % бельгійців охоплено обов’язковим медичним страхуванням і тільки 1 % – приватним.

Послуги, які покриваються обов’язковим медичним страхуванням, становлять близько 8 тис. пунктів, кожен з яких має певний ідентифікаційний номер, рівень компенсації та договірну плату.

Безкоштовне лікування в Ізраїлі не можна отримати без громадянства. Іноземці не мають права на будь-які медичні послуги, що надаються в Ізраїлі державною системою охорони здоров’я безкоштовно. Їм рекомендують мати страховку міжнародного зразка, яка забезпечить медичну допомогу висококваліфікованого рівня. У країні функціонує система лікарняних кас. Їх усього чотири, громадянин Ізраїлю може записатися в одну з них за бажанням. Вони виконують функції страхових компаній. Кожен громадянин Ізраїлю відраховує в Інститут національного страхування певний відсоток від своїх доходів, звідти кошти надходять у лікарняні каси.

Пацієнти, які залишилися незадоволені медпослугами, наданими своєю касою, можуть поміняти її два рази на рік – восени та навесні. Таким чином, між лікарняними касами постійно відбувається жорстка конкурентна боротьба.

Відповідаючи на актуальне в українському суспільстві питання «яку модель МОЗ взяло за орієнтир», реформатори зазначають, що подібна система медичного страхування працює, наприклад, у Великій Британії.

Державне медичне страхування для громадян Великої Британії безкоштовне й покриває всі види медичних послуг і лікарських препаратів, призначені лікарем.

Організацією надання медичного обслуговування опікується Національна служба охорони здоров’я (National Health Service – NHS) – державна організація, яка оплачує амбулаторне та стаціонарне лікування, послуги лікарів загальної практики, вузькопрофільних фахівців, лікарські засоби, стоматологічні послуги, реабілітацію тощо. Основне фінансування NHS відбувається за рахунок податкових надходжень, лише частково із страхових внесків і зборів з пацієнтів. Державне медстрахування у Великій Британії має свої недоліки. Наприклад, пацієнти змушені тривалий час очікувати на проведення необхідної процедури, не можуть обирати час, лікаря та медичну установу.

На сьогодні дуже важливо, щоб Україна при запровадженні страхової медицини перейняла позитивний світовий досвід та врахувала помилки, через які пройшли інші країни, але враховуючи наші ментальні, історичні, культурні та інші особливості.

Напевно, Україні слід врахувати і той факт, що системи охорони здоров’я багатьох країн перебувають під тиском постійного збільшення витрат. Так, зростання витрат у країнах-членах ЄС за останні 10 років було обумовлене не лише політичними рішеннями, покликаними розширити доступ населення до якісного лікування, а й об’єктивними причинами – розробкою інноваційних методів лікування та лікарських засобів. Чи готова наша держава до таких викликів, адже сьогодні на систему охорони здоров’я Україна готова виділити лише 2,5 % ВВП.

Таким чином, впровадження страхової медицини – важливий і необхідний крок. Упровадження в Україні системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування сприятиме забезпеченню доступності медичної допомоги, зміцненню здоров’я та подовження тривалості життя населення України, створить передумови для розвитку конкуренції в системі охорони здоров’я, збільшить інвестиційну привабливість вітчизняної системи охорони здоров’я та підвищить якісний рівень медичного обслуговування. А для цього потрібно чітко виписати й узгодити необхідну нормативну базу, розробити та затвердити всі протоколи надання медичної допомоги (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел: офіційний веб-портал Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua); веб-портал Урядовий портал (http://www.kmu.gov.ua/); офіційний веб-сайт Міністерства охорони здоров’я України (http://www.moz.gov.ua/); сайт Благодійної організації «Лікарняна каса Полтавщини» (http://www.poltavalk.com.ua); газета «Дзеркало тижня. Україна» (http://dt.ua); портал Файненс.ЮА (http://finance.ua); Фориншурер: медицинское страхование (http://med-insurance.com.ua); газета Закон і Бізнес (http://zib.com.ua); сайт TRISTAR.com.ua (http://tristar.com.ua); Телеканал новини «24» (http://24tv.ua); Західна інформаційна корпорація (http://zik.ua); офіційний веб-портал Федерації професійних спілок України (http://fpsu.org.ua); веб-портал Racurs.ua (http://ua.racurs.ua); сайт «Слово і Діло» (http://www.slovoidilo.ua); проект People&Countries (http://peopleandcountries.com).