Специфіка налагодження  суспільного консенсусу   в інформаційному суспільствіВ. Горовий, д-р іст. наук, проф., заст. гендиректора НБУВ

У статті розглядаються сучасні підходи  до розбудови процесу  суспільної єдності  в умовах розвитку інформаційного суспільства.

Ключові слова: глобалізоване  інформаційне суспільство, державницька ідеологія,українська наука, гуманітарний сегмент, загальноцивілізаційні інтереси, інформаційна агресія.

В умовах розвитку глобалізаційних процесів на загальноцивілізаційному рівні проблема забезпечення внутрішньої єдності націй і держав для необхідного в нових умовах  вивільнення  внутрішнього  потенціалу розвитку набуває особливого значення. Поряд із цим становлення інформаційного суспільства обумовлює формування якісно нових міждержавних, міжнаціональних відносин глобалізованого суспільства, від відкритого інформаційного протистояння до продуктивного співробітництва, що, у свою чергу, потребує налагодження високого рівня громадянської  консолідації в рамках націй і держав, вироблення ефективних  механізмів творення суспільного консенсусу в реагуванні на проблеми, що виникають у швидкоплинному перебігу життєвих ситуацій.

 На різних етапах  вивчення цього питання в його розгляді брали  участь група дослідників під керівництвом академіка О. Онищенка, А. Майхрович, Р. Медвідь,О. Струтинська та ін. Однак динаміка розвитку  інформаційного суспільства вносить нові корективи до системи характерних рис цього процесу, корективи, які мають бути враховані в методиках налагодження суспільної єдності на етапі становлення інформаційного суспільства.

Досягнення консенсусу серед членів національної спільності може бути дієвим і сприяти її ефективному розвитку в разі дотримання основних умов еволюційного процесу на конкретному етапі життєдіяльності  суспільства. Це  поняття  нерозривно пов’язане з уявленням про рівень культури на інформаційному  етапі  розвитку людства, при  найвищому в його  історії  рівні перетворювальної діяльності. Сучасні дослідники практично  одностайні в тому, що «нове століття буде епохою науки і знань, панування високих технологій, інноваційних економік і соціальних організацій, глобальної інформаційної єдності людства, рішучого утвердження  моральних імперативів у політиці, якісного росту інтеграційних  процесів  в економіці, культурі, політиці» [1]. Забезпечення виробництва всієї необхідної сукупності матеріальних і духовних цінностей для подальшої  еволюції  суспільства  потребує такого рівня організації діяльності, який здатний  гармонізувати  інтереси  суб’єктів  розвитку, узгоджувати регіональні, національні і загальноцивілізаційні інтереси.

У сучасних умовах забезпечення необхідного консенсусу розвитку має відповідати  таким критеріям:

– усі види суспільної діяльності мають  бути узгодженими із системою закономірностей цього етапу загальноцивілізаційного розвитку. Наочним прикладом протилежного, неузгодженості національних і загальносуспільних  інтересів став гітлерівський фашизм з його короткочасними показниками  зростання у творенні нацистської держави і неможливістю конкурувати з творчим потенціалом багатонаціонального світу в міжнародних протистояннях. Про це саме свідчать  усі приклади недовговічних державних утворень, що формувалися на  культі  зверхності певної нації над іншими  в умовах існування  багатонаціональних держав і прискорення сучасних міграційних процесів;

– він має якомога точніше відображати  інтереси нації в загальноцивілізаційному розвитку, розвиваючи її в постійно оновлюваних умовах цього розвитку і водночас  зберігаючи її своєрідність і унікальність як конструктивний аргумент у міжнародному розподілі суспільної діяльності;

– трансформаційні процеси  мають орієнтуватися на   прогресивні національні  традиції, духовно-ціннісні установки, зберігаючи  цим самим національну специфіку суспільного розвитку в умовах активізації глобалізаційних процесів.

На нинішньому, постіндустріальному  етапі цивілізаційного розвитку основною його рушійною силою є суспільне протистояння відносин  нового, інформаційного суспільства, що формується на якісно нових виробничих технологіях, відносинам  соціальної сфери   індустріального суспільства, що разом зі своїм способом виробництва поступово стає історією.

Розвиток і використання інформації в історії людства завжди були показником рівня  прогресу. Характерною особливістю інформаційного  суспільства  порівняно з усіма попередніми організованими способами соціального розвитку є створення найбільш повних можливостей доступу для членів цього суспільства та їхніх соціальних структур до наявних інформаційних ресурсів, їх використання і розвитку. У цьому суспільстві відбувається процес створення  системи соціальних комунікацій, що  відповідає потребам подолання викликів сьогодення, які перевершують усі раніше відомі в історії людства виклики. Еволюція системи соціальних комунікацій сучасного суспільства характеризується зростанням впливу горизонтальних інформаційних комунікацій при зменшенні, в той же час, впливу на соціальні структури, на окремих індивідів традиційних вертикальних  комунікацій в суспільстві індустріальному[2]. Зазначений процес є особливо наочним на перехідному етапі від цього суспільства до  суспільства постіндустріального [3], оскільки  останнє у все більшій мірі починає вирізнятися характерними особливостями прояву  своєї  інформаційної сфери.

По-перше, процеси інформаційних обмінів на основі здобутків науково-технічного прогресу останніх десятиріч вивільняються від традиційних вертикальних механізмів контролю змістовних характеристик використовуваної суспільством інформації (з урахуванням  факторів географічних кордонів, адміністрування,  технічних і ідеологічних систем впливу на поширення інформації, освітнього процесу тощо). При цьому слід звернути увагу  на те, що в цьому разі йдеться про вплив вертикальних органів управління інформаційним процесом тих традиційних соціальних структур суспільства, що є характерними для індустріального суспільства. Вертикальні інформаційні обміни залишаються необхідними в нових якостях свого вираження як «системопідтримуючий, спрямований  на суспільний розвиток,  інформаційний  механізм» [4] якісно нових  соціальних структур інформаційного суспільства.

По-друге, якісна відмінність нових соціальних структур від подібних структур індустріального типу полягає у вищому рівні використання потенціалу потрібної для життєдіяльності інформації. Новий рівень інформаційних технологій, сформована на його основі організаційно-правова база доступу до використання інформації, до нового інфотворення – все це  стає основою для підвищення ефективності використання необхідної інформації в перетворювальній діяльності людини, мобілізації творчого потенціалу людей  на вирішення всієї системи актуальних і перспективних завдань суспільного розвитку. При цьому вперше в людській історії формування соціальних інформаційних комунікацій стає не лише предметом цілеспрямованої діяльності координуючих центрів соціальних структур, а й можливістю  безпосередньої  творчості всіх зацікавлених членів суспільства.

По-третє, оптимізація управління інформаційною сферою, як глобальними інформаційними ресурсами, так і власним, національним інформаційним ресурсом, сприяє  ефективному використанню як  безпосередньої  виробничої складової  інтелектуальної, творчої діяльності, у якій вбачається основний вид  трудової діяльності людини в майбутньому.

По-четверте, можливості інформаційних обмінів  сучасного суспільства обумовлюють  зростаючі змістовні  та інформаційно-психологічні впливи, у тому числі й небажані для індивіда, на свідомість і психологічну сферу  людини, зростаючий загальний тиск сучасної  інформаційної сфери  на свідомість усіх людей,  що потребує  підвищення освітнього й загальнокультурного рівня членів суспільства, зміцнення прогресивних національних духовно-ціннісних орієнтирів, опори на національну інформаційну  традицію  як дороговказ інноваційного поступу.

У цілому «суспільний розвиток  є одночасно проявом і показником  розвитку духовно-культурного, загальноцивілізаційного. Тому, всі ознаки і критерії розвитку суспільства, перш за все такі як економічний, політичний, державний, свідчать про рівень духовно-культурних цінностей, накопичених суспільством. А тому і сам суспільний прогрес можливий лише на надійній духовній, гуманістичній основі. Реалізація принципів справедливого, демократичного суспільного і державного устрою має опиратися на міцний фундамент справді гуманістичних цінностей духовної культури – культури свого народу  і культури інших народів, культури  загальнолюдської» [5].

Будування соціально-культурних відносин глобалізованого  інформаційного суспільства, таким чином,  обумовлює  потребу  дотримання в оптимальному, достатньому для подальшого розвитку співвідношенні глобальної, заснованої на загальносуспільних здобутках, і національної, що розвивається на базі позитивного історичного досвіду, конкретної соціальної структури, тенденцій. Слід підкреслити, що в суспільстві, заснованому на пріоритеті інформаційних процесів, дотримання вказаного співвідношення вже не може здійснюватися стихійно, у сліпій залежності від різноманітних ситуативних чинників. Так  відбувалося раніше, коли прогресивні тенденції розвитку продиралися крізь  негативні, у тому числі необов’язкові, торуючи  собі шлях у майбутнє за рахунок сукупного прояву сприятливих факторів протягом значного проміжку часу. Теоретичне осмислення розвитку суспільних процесів знаходить  свої витоки, здобуває певний рівень розвитку ще в індустріальному суспільстві. Але  відповідно до специфіки розвитку інформаційних процесів, ролі наук, особливо гуманітарних, у цьому суспільстві вони мали обслуговуюче, дорадче значення в безпосередній перетворювальній діяльності.

В інформаційному суспільстві трансформаційні процеси мають поступово підпорядковуватися свідомій організації розвитку. Ця свідома організація має передбачати баланс інтересів суб’єктів розвитку, сприяти вивільненню їхнього творчого потенціалу, створювати необхідний консенсус при оптимізації соціальної структури  суспільства. Незважаючи на недоброзичливе ставлення  певної частини суспільства  до ідеологічних орієнтирів, дискредитованих в умовах колишнього  диктату правлячої  КПРС, саме науково обґрунтована теорія має стати основою суспільного розвитку.

Вона  має  враховувати загальноцивілізаційні закономірності, національну специфіку, економічні, політичні, культурні та інші особливості цього етапу розвитку, як загальнонаціональний орієнтир об’єднувати  націю, державу в уявленнях про перспективи і мету  розвитку.

У зв’язку з цим на нинішньому етапі розвитку в Україні, як і в усіх інших країнах світу, актуалізується суспільна потреба в інноваційних розробках гуманітарних наук, підвищенні їх  значення в розбудові нового суспільства. Саме гуманітарні інститути мають  забезпечити наукове «осмислення власної ідентичності, напрацювання системи національних інтересів та геополітичних пріоритетів, які лягають в основу української перспективи. Українська перспектива ґрунтується на тисячолітній історико-культурній і господарській традиції, спадщині українського народу, на тяглостіі перервності української державності» [6]. Ці розробки мають бути покладені в основу формування нової національної концепції  розвитку, об’єднуючого  начала,  бази  національного консенсусу в уявленнях про національний  розвиток. Підкреслюючи необхідність формування національної ідеї, Л. Кравчук зазначає, що «вона має народитися на основі корінних, стратегічних інтересів народу – економічних, міжнародних, соціальних» [7] .

Результати здійснюваного гуманітарним сегментом української науки аналізу сучасних гуманітарних процесів, закономірностей і перспектив суспільного розвитку мають стати ефективним матеріалом для ідеологічної діяльності  політичних партій, піднімаючи таким чином  ефективність їхнього функціонування, сприяючи розвитку ефективного політичного процесу. Цей резерв  суспільної діяльності досі перебуває поза увагою українських  керманичів, і явно недооцінюється  його значення для забезпечення цивілізованої політичної діяльності.

При цьому в сучасному політикумі в Україні прийнято поділяти політичні  об’єднання  на  просто «партії» і « партії ідеологічні». До останніх  сьогодні умовно  відносять свободівців, «Самопоміч» та деякі інші. Ідея творення неідеологічних партій  частково базується на політичній неосвіченості, частіше  прикриває політичний бізнес-проект олігархічних кланів, відображаючи їхні інтереси, у чому, власне, і приховується примітивний зміст  відповідної ідеології. При цьому різновекторність інтересів обумовлює постійний політичний і, відповідно, весь інший  безлад у суспільному житті.

…Минуло іще  п’ять  років з того часу, коли перший Президент суверенної української держави Л. Кравчук із тривогою говорив про те, що «протягом сучасної 20-річної своєї         незалежної історії Україна не змогла сформувати власну загальнонаціональну ідеологію» [8]. Ця болюча проблема, з усіма її негативними суспільними наслідками  не втратила своєї актуальності й досі. Сьогодні вже наочно видно, що  президент саму ситуацію з дієвими чинниками політичних аматорів уявляв надто ідеалістично, спрощено, заявляючи, що «є люди, які зовсім випадково прийшли в політику. Вони не готові – ні теоретично, ні практично, ні духовно, ні ментально. Для них ця країна не являє собою чогось рідного, близького. Для них Україна і не мати, і не батько, не земля, без якої жити неможливо. Для них, на превеликий жаль, це місце, де можна заробити великі гроші. І звичайно ж, у таких умовах не можна говорити про створення єдиної нації, народу, що готовий страждати, якщо виникне необхідність, заради незалежності. Політики цихлюдей розділяють, а потім на цьому живуть, мають владу, багатіють» [9].

Відсутність фактичної заінтересованості  творців політичних проектів в Україні у формуванні спрямованої в майбутнє української мрії,  по аналогії, скажімо, з американською, з ідеалами демократичного розвитку країн Заходу, тимчасово приносить суттєві економічні вигоди спонсорам  цього процесу, проте веде до зубожіння й розрухи в країну, загострює внутрішньосуспільні протистояння, робить Українську державу ненадійним партнером у міжнародних відносинах, про що свідчить і вже звично затягуваний процес надання  українцям безвізового режиму  з ЄС, і неврегульованість певних проблем із країнами-сусідами тощо.

Егоїстична і недалекоглядна  поведінка спонсорів політичної діяльності в Україні, що реалізують свої  економічні і політичні інтереси через  контрольовані ними  ЗМІ  та видавничу діяльність у процесі реалізації політичних проектів, не сприяє консолідації суспільства. У той самий час суспільний консенсус, вироблення загальноукраїнської  суспільної платформи єдності набуває особливого значення як національний орієнтир розвитку у зв’язку з посиленням впливів на Україну глобального інформаційного простору з усіма їх позитивними й негативними складовими.

 Особливо небезпечними  непатріотичні  внутрішні суперечності в суспільстві стали  в період гострого інформаційного російсько-українського  протистояння і затяжної антитерористичної операції на частині території Донецької та  Луганської  областей. В умовах розвитку інформаційного суспільства саме  інформаційна складова в протистоянні  набуває особливого значення. Стрімке вдосконалення  інформаційних технологій робить це інформаційне протистояння, а точніше – інформаційну війну –  багатоаспектною  у змістовому сенсі, багатоканальною  в технологічному, багаторівневою  в орієнтації на свідомість різних категорій населення атакованих територій.

У зв’язку з цим, по – перше,  комплексній інформаційній агресії має протистояти вітчизняна комплексна  інформаційна система, яка оперативно  реагуватиме на всі аспекти негативних інформаційних впливів. І першим кроком інформаційної консолідації суспільства  має стати упорядкування інформаційної діяльності в національному вимірі, ефективна координація її  на державному рівні, формування національного інформаційного комплексу. В умовах інформаційної війни  лише така  координація дає змогу оперативно реагувати на інформаційні диверсії, передбачати майбутні інформаційні загрози  для національного інформаційного простору, знаходити шляхи їх нейтралізації, забезпечувати достовірною інформацією громадян власної країни, у тому числі й тих, що сьогодні перебувають під чужими інформаційними впливами, а також інформувати про ситуацію в країні міжнародну спільноту, громадську думку за кордоном. Удосконалення структури національного інформаційного комплексу дає змогу організаційно, у чинному правовому полі знизити внутрішньосуспільне  протистояння в інформаційній сфері, що особливо важливо в умовах інформаційної війни.

Вітчизняний інформаційний комплекс має стати, таким чином, мережею  соціальних  структур, що координують свою діяльність у національних інтересах, мережею, оснащеною засобами для виробництва, комплектування, обробки та  зберігання інформації, організації заходів інформаційної безпеки з метою ефективного використання наявних у розпорядженні суспільства інформаційних ресурсів для протистояння  інформаційній агресії, а також  сприяти їх оновленню   для суспільного прогресу.

В умовах активізації глобальних процесів у сучасному світі «саме загальнонаціональний  соціальний  інформаційний  комплекс має стати запорукою нейтралізації сучасних інформаційних загроз і використання позитивних факторів розвитку інформатизації [10]. Ефективна робота  цієї системи на загальнодержавному рівні може забезпечити як конструктивні інформаційні обміни України на міжнародній арені, так і розвиток національної інформаційної бази при мобілізації вітчизняних ресурсів і можливостей, що є важливою передумовою прогресу суспільства. Адже, як свідчить міжнародна і внутрішньодержавна практика  сучасності, з активізацією інформаційних процесів у суспільстві актуалізується потреба посилення впливу держави на ці процеси. Такі координаційні впливи  збігаються з основними завданнями, які має вирішувати сучасний  інформаційний  комплекс» [11].

Другим завданням забезпечення національного консенсусу в сучасному українському суспільстві в умовах  російсько-українського протистояння є потреба прискореного формування нової національної концепції  розвитку, об’єднуючого  начала,  бази  національного консенсусу в уявленнях про національний  розвиток. Недостатня увага  українського політикуму до розвитку національної ідеології  спричинює сьогодні  наявність серйозних проблем  у процесі консолідації українського суспільства – чинника особливої важливості в умовах реалій інформаційної війни.

Державницька ідеологія, на необхідності якої наголошує перший Президент Л. Кравчук, має стати не лише об’єднуючим і мобілізуючим началом для українського народу. Вона має стати дієвим інструментом оперативного реагування  на негативні інформаційні впливи з-за кордону, переконливим  аргументом  справедливої  позиції нашої держави в протистоянні для населення  Російської Федерації.

Значення державницької ідеології  в Україні, однак, не обмежується  нелегкими випробуваннями нинішнього періоду. Вона має торувати нації,  державі  шлях у майбутнє, сприяти достойному утвердженню  України  в новому, інформаційному суспільстві.

Нині Україна також має розв’язувати всі проблеми, пов’язані з позиціонуванням у глобальному інформаційному просторі, за  відсутності внутрішньої єдності й загальновизнаних  ідейних основ свого розвитку. І суб’єкти глобальної інформаційної діяльності, внутрішньо організовані, такі, що покладають в основу своєї діяльності чітко виражені ідейно-концептуальні засади свого розвитку, знову мають відчутні переваги в організаційно-практичному плані. І об’єктивні умови розвитку, під загрозою втрати позицій у міжнародному інформаційному співробітництві, вже сьогодні потребують конкретних дій України у задоволенні попиту в процесі інформаційних обмінів на технологічному рівні, продиктованому цим попитом, і з забезпеченням необхідної якості відповідної продукції.

Завдання національного розвитку при цьому вимагають активізації зазначеного виду діяльності при максимально можливому використанні вітчизняної інформаційної основи.

І хоча реалії сьогодення потребують конкретних дій для активізації діяльності України в міжнародних інформаційних обмінах, для нашої країни мобілізація відповідних зусиль ускладнюється через відсутність системоутворювальної,  визначеної в основних своїх параметрах, і головне – загальновизнаної – сучасної національної ідеології. За її відсутності некоординована ні в який спосіб з точки зору ідеологічної зовнішньоінформаційна діяльність характеризується  різновекторністю інтересів окремих соціальних структур суспільства, є певною мірою суперечливою і вразливою для зовнішніх впливів.


[1] Див., н. п.:  Майхрович А.  Идеология: сущность, назначение, возможности. – Мн.: Право  и экономика, 2001. – С. 4.

[2] Див. про це: Національний  інформаційний  комплекс і його роль у глобальному інформаційному просторі / [О. С. Они­ще­н­ко, В. М. Го­ро­вий, В. І. По­пик та ін.]; НАН Укра­ї­ни, Нац. б-ка Укра­ї­ни ім. В. І. Ве­р­над­сь­ко­го. – К., 2014. – С. 7–23.

[3] Горовий В., Горова С. Термінологічні характеристики постіндустріального  суспільства // Наук. пр. Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського. – К., 2016. – Вип. 43.

[4] Національний  інформаційний  комплекс і його роль у глобальному інформаційному просторі. – С. 18.

[5] Майхрович А.  Идеология: сущность, назначение, возможности. – Мн.: Право  и экономика, 2001 . – С. 5–6.

[6] Медвідь Ф. Українська національна ідея як духовна детермінанта державотворчих процесів в Україні // Актуальні проблеми міжнародної безпеки: український вимір. – К.: Стилос, 2010. – С. 236–247.

[7] Там само. – С. 2.

[8] Цит. за: Інтеграція України у світове співтовариство в контексті розвитку бібліотечних інформаційних технологій / [О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, В. М. Горовий та ін.]; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – К., 2011. – С. 32–33.

[9] Новости политики и экономики // Главком. – Режим доступа: http://glavcom.ua/articles/4527.html. – С. 1.

[10] Див про це: Струтинська О.В. Інформаційні системи та мережеві технології / за наук. ред. М. І.Жалдака. – К.: Унівеситет «Україна», 2008. – C. 25–26.

[11] Національні інформаційні ресурси як інтегративний чинник  вітчизняного соціокультурного середовища   / [О. С. Они­ще­н­ко, В. М. Го­ро­вий, В. І. По­пик та ін.]; НАН Укра­ї­ни, Нац. б-ка Укра­ї­ни ім. В. І. Ве­р­над­сь­ко­го. – К., 2014. – С. 34–35.