Вугільна галузь Західної України

М. Закіров, ст. наук. співроб. СІАЗ НБУВ, канд. іст. наук, доцент

Стан і перспективи вугільної галузі Західної України

 

Серед пріоритетних завдань, що протягом багатьох років декларувалися  керівництвом нашої країни, чи не найпершим згадувалося досягнення енергетичної незалежності. З огляду на історичні традиції і наявну в Україні структуру розробки родовищ енергоносіїв одним зі шляхів вирішення цього стратегічного завдання став би розвиток вуглевидобувної галузі. Зокрема, за даними Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, загальні ресурси вугілля в Україні із заляганням до глибини 1500 м за різними оцінками становлять від 100 до 117,5 млрд т, близько половини з яких є підтвердженими (45–56 млрд т). В основному це кам’яне вугілля та антрацити різних видів – 92–94 % (з якого близько 2/3 – енергетичне, а близько 1/3 – коксівне), буре вугілля – 6–8 %. Проте події останніх років суттєво ускладнили як розробку перспективних планів розвитку, так і поточну ситуацію у вуглевидобуванні. Справа у тім, що левова частка згаданих ресурсів вугілля, а саме 92,4 % знаходиться в Донецькому вугільному басейні. На Львівсько-Волинський басейн припадає лише близько 2,5 % загальних обсягів чорного золота. Хоча самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» контролюють лише близько третини Донецької та Луганської областей, але саме на цій території видобувалася майже половина всього українського вугілля, у тому числі майже 100 % антрациту. Враховуючи цей факт, додатковим чинником, що істотно ускладнює ситуацію, є те, що 45 % енергоблоків українських ТЕС працюють саме на вугіллі антрацитової групи.

Експерт Центру досліджень енергетики Т. Малишевський пропонує розглядати можливості розв’язання проблеми видобутку вугілля потрібних марок з точки зору реальної ситуації на Донбасі та можливих наслідків військової кампанії у тому регіоні. Експерт радить відштовхуватися від факту, що основні джерела наповнення складів ТЕС антрацитовим вугіллям нині містяться на непідконтрольній Україні території. У той самий час із покладами вугілля марок Г (газове) та Д (довгополуменеве) значно краща ситуація, оскільки вони в основному – на Західному Донбасі та в Західній Україні (http://eircenter.com).

Проте слід зазначити, що лише 35 % енергоблоків українських ТЕС використовують вугілля зазначених марок, а переведення енергоблоків на інші види вугілля технічно складна, тривала й недешева процедура. До того слід додати, що саме ТЕС за своїми технологічними характеристиками здатні збалансовувати добові коливання енергоспоживання і тому компенсувати за рахунок АЕС зменшення вироблення електроенергії на ТЕС не можна. Таким чином, єдиним відносно швидким і простим способом розв’язання проблеми забезпечення ритмічної і стійкої роботи енергосистеми України є закупівля антрациту. Як зауважує Т. Малишевський, дешевше всього закуповувати вугілля або в Росії, або на тимчасово неконтрольованих територіях. Проте цей шлях, на думку експерта, має багато ризиків політичного, корупційного і морального плану. «Купувати вугілля в РФ досить привабливо з точки зору збагачення окремих угрупувань підприємливих чиновників... Купувати вугілля з територій непідконтрольних Україні є дуже сумнівною практикою. Перш за все, не існує ніякої гарантії, що вугілля буде доставлено вчасно чи взагалі доставлено. Окрім високої вірогідності, що вугілля не буде доставлено, його якість також може виявитися далеко не найкращою... Всі ці контакти фінансового характеру тільки підтримують хворобливу уяву сепаратистів про власну самодостатність», – наголошує експерт.

Враховуючи зазначені ризики і наведені аргументи, з усіх можливих шляхів закупівлі вугілля необхідних марок, на думку Т. Малишевського, єдиним надійним, хоча і найдорожчим, залишається закупівля вугілля в далекому зарубіжжі:  Австралії, В’єтнамі, Індонезії, Канаді, Колумбії, ПАР або США. Крім того, експерт зауважує, що в кризові часи імпортні закупки допоможуть частково завантажити вітчизняні порти та надати людям роботу.

Проте слід зазначити, що навіть за умов налагодження ритмічних поставок вугілля з-за кордону цей спосіб вирішення питання є тактичним та короткостроковим. «Альтернативою закупівлям вугілля є переоснащення вітчизняних ТЕС з вугілля марок А та П на вугілля марок Г та Д. Це питання стратегічного характеру та потребує всебічного вивчення. Його потрібно розглядати не тільки з техніко-економічної точки зору, але й з прогностично-стратегічної», – наголошує експерт Центру досліджень енергетики Т. Малишевський.

Таким чином, можна буде розв’язати одразу кілька проблем. По-перше, збільшити енергетичну незалежність України за рахунок відмови від купівлі вугілля марок А та П на зовнішніх ринках. По-друге, переведення ТЕС на ті марки вугілля, що виробляють шахти Волинсько-Львівського регіону, сприятиме значному підвищенню ефективності їхньої роботи, оскільки збитковість шахт здебільшого пов’язана з недостатніми обсягами видобутку, які, у свою чергу, стримувалися відносно малими потребами енергогенеруючих компаній. По-третє, прибутково працюючі шахти разом зі збагачувальними фабриками і логістичними ланцюжками значною мірою сприятимуть поліпшенню соціально-економічної ситуації у Західній Україні, де зайнятість населення традиційно становить чималу проблему.

Проте це завдання не з простих і далеко недешевих. Навіть якщо залишити за лаштунками проблему переобладнання енергоблоків ТЕС, що саме по собі вже достатньо складно і економічно, і технологічно, стан самої вугільної галузі Західної України далекий від задовільного. Шахти Львівсько-Волинського басейну збудували в 60-70-х роках минулого століття. У Нововолинську перша відкрилася в 1954 р. Останні 15 років підприємства не реконструювали. Як вже було зазначене вище, вуглевидобувні підприємства Волині – збиткові. Зокрема, за повідомленням інформаційного сайту Західної Волині «Буг», держава витрачає на їхнє утримання вдвічі більше коштів, ніж шахти заробляють самостійно. Щомісяця волинські шахтарі «забирають» з держбюджету 20 млн грн. На шахтах Львівсько-Волинського басейну і Червоноградській збагачувальній фабриці через відсутність відповідних коштів використовується застаріле технологічне обладнання. Це підвищує собівартість вугілля та обмежує можливості нарощування його видобутку.

Зокрема, в. о. генерального директора ДП «Львіввугілля» А. Дяченко під час конференції 12 січня 2016 р. повідомив, що старі шахти видобувають високозольне вугілля, яке потрібно збагачувати перед тим, як відправляти на ТЕС. Тому «Львіввугілля» зацікавлене, щоб збагачувальна фабрика працювала, але на сьогодні вона не може вийти на виробничу потужність, бо це дуже затратно. «Щоб працювати, їм потрібно переробляти наше вугілля і напрацьовувати кошти. Якщо вони цього не роблять, то не мають джерел надходжень. Крім того, технічний стан фабрики надзвичайно складний. Якщо раніше вона переробляла до 150–200 тис. т. вугілля на місяць, то сьогодні може переробити 1 тис. т. Для порівняння, у січні фабрика взяла на переробку 19 тис. т. вугілля, а віддала всього 2,5 тис. т. концентрату», – пояснив А. Дяченко (http://zik.ua).  Далеко непрості справи і з будівництвом нової десятої шахти біля Нововолинська, яка будується вже 26 років. Останнім часом до вже традиційної проблеми недофінансування будівництва долучилися серйозні проблеми з освоєнням навіть тих коштів, що були виділені. Справа у тому, що частина підприємств, які виграли тендери на виробництво гірничо-шахтарського устаткування, залишилися на територіях самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Незважаючи на те що окремим підприємствам вдалося вивезти обладнання і організувати виробництво в інших містах, але строки все ж таки були суттєво зміщені, і шахта не встигла освоїти кошти вчасно в рамках поточного фінансового року (http://bug.org.ua).

Але недобудованою десятою і збитковістю інших шахт проблеми західноукраїнських шахтарів не вичерпуються. Як було зазначено вище, вугілля у Львівсько-Волинському басейні має високу зольність, а отже, потребує збагачення. Перед тим як потрапити до електростанції, вугілля проходить обробку на Центральній збагачувальній фабриці (ЦЗФ) у м. Червонограді. Підприємство було державним до 2000 р., а потім його вилучили зі структури Львівсько-Волинського басейну. Відтоді фабрика – у приватній власності, натомість шахтарі власними силами ремонтують її обладнання. З пакета акцій ПАТ «Львівська вугільна компанія» 37,578 % належить державі, решта – юридичним особам, які зареєстровані в Луганську (ТОВ «Вантажно-транспортне управління», ТОВ «АСП трейд груп» та ТОВ «ІФОРАС»). Як повідомляє журналіст Н. Патрікєєва, «прес-служба міністерства зазначає, що уряд намагався повернути фабрику державі, але поки що безрезультатно. Зокрема, звернулися до Генпрокуратури з клопотанням оскаржити рішення засновників про створення ВАТ “Львівська вугільна компанія”. Увесь жовтень і частину листопаду минулого року збагачувальна фабрика взагалі не працювала – робітники страйкували. У грудні вони отримали гроші за червень і липень. Через зупинку фабрики на складах шахт зараз лежить 170 тис. т. необробленого вугілля. У середньому такої кількості вугілля вистачило б на двотижневу роботу теплоелектростанції» (http://bug.org.ua).

Більша частина шахт Львівської області розташована навколо міста Червонограда. Із сімома державними шахтами і ПАТ шахта «Надія» так чи інакше пов’язане життя всіх мешканців міста і навколишніх населених пунктів. Ці підприємства, утім, як і в інших вуглевидобувних регіонах країни, є так званими містоутворювальними. Вони ще з радянських часів мають на своєму балансі численні, так звані непрофільні активи: дитячі садочки, їдальні, медпункти, санаторії, бази відпочинку. Утримання цих неприбуткових об’єктів також лягає тягарем на економіку шахт, не дає змоги вкладати хоча б найменші кошти в покращення умов праці й розвиток виробництва.

Певним виходом з важкої ситуації могла б стати приватизація, але достатньо привабливими для потенційних покупців є лише дві львівські шахти  «Степова» і «Лісова», решта шахт у сьогоднішнім стані є неперспективним баластом. Тому склалася тупикова ситуація. Продати окремо цікаві шахти не дають профспілки, що стоять на захисті інтересів усієї шахтарської громади, а купити всі шахти разом нема охочих.

А тим часом, через зупинку роботи збагачувальної фабрики і заборгованість за вже відвантажене раніше вугілля, шахтарі державного підприємства «Львіввугілля» місяцями не отримують зарплатню і змушені переходити до рішучих дій: страйку і навіть перекриття дороги Львів – Рава-Руська. Проте існує думка, що активні дії шахтарів можуть бути викликані і суто політичними чинниками. Як зауважує політолог С. Таран, «враховуючи те, що шахтарі зараз не є достатньо інтегруючою верствою населення, у них немає організацій, профспілок, то завжди будуть спекуляції щодо того, що за цим може стояти хтось з олігархів. Ми пам’ятаємо, що ще кілька місяців тому був достатньо гострий конфлікт між Ахметовим і Демчишиним... Питання закупівлі енергії у теплоелектростанцій стояли досить гостро, оскільки уряд знизив ціну, за яку закуповують енергію з ТЕС, чим одночасно підвищили ціну для атомних електростанцій. Це вдарило по інтересах Ахметова. Але говорити про те, що Ахметов безпосередньо підбурює шахтарів виходити на вулицю було б перебільшенням, тому що недостатньо впливу у нього на західній Україні». Водночас депутат від фракції «Народний фронт» А. Тетерук вважає, що учасники протестів шахтарів є жертвами маніпуляцій, здійснюваних володарями приватних компаній (http://newsradio.com.ua/2016_01_12/Hto-sto-t-za-strajkami-shahtar-v-Komentar-pol-tologa-1546/).

Додатковою проблемою до останнього часу було те, що Львівсько-Волинський басейн, незважаючи на порівняно незначну кількість видобутого вугілля, має проблеми зі збутом. Так, при проектуванні басейну передбачалося, що основними споживачами видобутого вугілля будуть Бурштинська та Добротвірська ТЕС, розташовані поруч – у Львівській та Івано-Франківській областях. Ці електростанції на той час входили до складу ВАТ «Західенерго». З часом «Західенерго» в результаті приватизації перейшло у склад компанії ДТЕК, що належить Р. Ахметову, як і більшість приватизованих шахт у Донецькій і Луганській областях. Але чомусь видобуток вугілля шахтами Львівсько-Волинського басейну не зацікавив ДТЕК. Навпаки, з часу приватизації «Західенерго» з Донбасу в регіон щорічно завозили 4–5 млн т вугілля, навіть незважаючи на те що витрати на транспортні перевезення при цьому становили 400–500 млн грн щороку. Ця схема поставок вугілля з Донбасу сприяла занепаду Львівсько-Волинського басейну. І лише віднедавна все видобуте вугілля басейну почали відвантажувати на вищезазначені ТЕС (http://gazeta.dt.ua/energy_market/vugillya-ukrayini-ne-donbasom-yedinim-_.html).

Поряд з цим, керівництво галузі й уряд активно шукають засоби для покращення ситуації. Зокрема, А.  Дяченко зазначив, що протягом 2016 р. Львіввугілля планує не лише погасити заборгованість за зарплатою шахтарів, а й перейти на беззбитковий режим. Це буде зроблено за рахунок трьох аспектів. По-перше, збільшення обсягів вуглевидобутку за рахунок модернізації шахт (на це виділені кошти). По-друге, збільшення вартості вугілля. Середня собівартість тонни вугілля на львівських шахтах становить 1504 грн (при цьому на окремих шахтах сягає 2100–2300 грн, проте три рентабельні компенсують).  1 грудня 2015 р. Кабмін підвищив ціну на тонну вугілля на 100 грн – зі 1080 грн/т (без ПДВ) до 1180 грн/т (без ПДВ). Це істотно позначиться на прибутках підприємства. По-третє, оптимізація різних показників (як-от витрати електроенергії, транспортні витрати, об’єднання окремих структурних підрозділів), тобто приведення їх до можливостей, які підприємство може  забезпечити (http://galinfo.com.ua).

Додатковим стимулом для роботи шахтарів Західної України і джерелом надії є той факт, що потенційні можливості Львівсько-Волинського вугільного басейну ще далеко не вичерпані. Поряд з енергетичним вугіллям шахти Західної України здатні видавати на-гора і цінне коксівне вугілля, значна частина покладів якого також залишилася на тимчасово окупованій частині Донбасу. Зокрема, у Львівсько-Волинському басейні виявлено Любельське та Тяглівське родовища коксівного вугілля, яке використовується в металургійному виробництві. Їхні балансові запаси становлять 1,1 млрд т. Питання про будівництво копальні на Любельському родовищі теж порушене, однак не реалізоване. У 2006 р. австралійське підприємство «Сі-Сі-Ай-Любеля» отримало дозвіл на користування надрами на полі шахти «Любельська» № 1–2. Планувалося ввести шахту в експлуатацію у 2014 р. Проте на сьогодні, за інформацією Львівської ОДА, цією фірмою ведуться роботи лише з проектування та підготовки до будівництва шахти. Проект повністю готовий, тож можна розпочинати будівництво шахти «Любельська» № 1–2. Шахта має проектну потужність 5,2 млн т вугілля на рік і              4,2 млн т коксівного концентрату. Балансові запаси Тяглівського родовища становлять близько 300 млн т. Розвідане поле шахти Тяглівська № 1. По ній затверджено балансові запаси – 102,4 млн т. Також виявлено перспективний пласт V6 «Візейський» вугілля марки «Ж», яке може використовуватися в енергетиці та коксохімічній промисловості. Пласт залягає на глибині 680–710 м. Його запаси – близько 31 млн т (http://gazeta.dt.ua/energy_market/vugillya-ukrayini-ne-donbasom-yedinim).

Підсумовуючи аналіз ситуації у вуглевидобувній галузі Західної України, можна констатувати її складне економічне й технологічне становище. Проте гостра потреба нашої енергетики і промисловості у вугіллі, невизначеність ситуації на Донбасі разом зі значними запасами Львівсько-Волинського вугільного басейну зумовлюють високу перспективність і доцільність подальшого розвитку вуглевидобутку на Західній Україні.

 

Закіров М. Перспективи функціонування зони вільної торгівлі між Україною та ЄС в оцінках ЗМІ  [Електронний ресурс] / М. Закіров // Україна: події, факти, коментарі. – 2016. – № 1. – С. 47–51. – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/images/ukraine/2016/ukr1.pdf. – Назва з екрану.