В. Горовий, д-р іст. наук, проф.

Національна наука і національний інтерес

У статті розглядається значення комплексного розвитку фундаментальних і прикладних наукових досліджень як фактора національного розвитку в умовах становлення інформаційного суспільства.

Ключові слова: глобалізація, загальносуспільні фактори національного розвитку, інформатизація, фундаментальні й прикладні наукові дослідження, інфотворення, міжнародний розподіл праці, українська перспектива.

 

In the article considered the importance of the integrated development of fundamental and applied research as a factor of national development in the context of information society.

Keywords: globalization, general social factors of national development, informatization, fundamental and applied research, the creation of information, international division of labor, ukrainian prospects.

 

Постановка проблеми. Посилення загальносуспільного інтересу до проблем національного розвитку в умовах глобалізації, зростаюче значення інформаційного виробництва і – особливо – наукової інформації як вищої форми цього виробництва в забезпеченні національних перспектив розвитку в сучасному суспільстві, академічна й університетська наука в сучасному науковому виробництві. В умовах сучасної трансформації українського суспільства пошуки оптимального співвідношення між цими двома основними напрямами організації наукової діяльності набувають особливої актуальності.

Аналіз підходів до розвязання проблеми. Проблема оптимізації вітчизняної наукової діяльності в умовах проголошеного курсу на інноваційний розвиток українського суспільства знаходить свій резонанс і в управлінських колах, і в українському політикумі, і – особливо – у середовищі науковців, причетних до проблем організації наукової діяльності. На жаль, на сьогодні через різке зниження державної затребуваності в результатах наукової діяльності в контексті кардинальної перебудови організації суспільного життя в Україні, під впливом комплексу позанаукових причин обумовило різке зниження фінансування національної науки. У зв’язку з цим втратили ефективність механізми організації інноваційної діяльності «від фундаментальної науки до виробництва» (центри хай-тек: НТК, МНТК, інженерні центри тощо), засновані на базі ідей Б. Патона ще в 70-ті роки минулого століття. Вони, ці механізми, свого часу стали істотним поштовхом до розвитку всіх найбільш затребуваних галузей промисловості та були запозичені в багатьох країнах світу, у тому числі й у США.

Сьогодні в питаннях реформування української науки міністр С. Квіт та його однодумці в профільному комітеті ВР орієнтуються на досвід організації академічної науки в Словаччині та Польщі. Перетворення науки й технологій на справжній пріоритет державної політики вони вбачають у рамках діяльності Міністерства освіти і науки України. І тепер уже маємо зворотний процес порівняно з роками 70-ми ХХ ст. Дехто в колах, залучених до реформаторської діяльності в науці, незважаючи на принципово іншу, порівняно з вітчизняною, організацію наукової діяльності в США, тепер уже посилається на досвід функціонування академії наук у цій країні. Ця академія майже не проводить власних досліджень та існує в статусі консультативного органу, клубу за інтересами з питань науки, до якого входять видатні вчені, які задають наукову стратегію країни.

За всієї толерантності до зарубіжного досвіду в провідних українських учених нинішнє становище вітчизняної академічної науки, рівень її фінансування й суспільної уваги викликає гіркоту та обґрунтований скепсис, що знаходить своє відображення не лише в численних публікаціях, а й у резонансних виступах на багатьох наукових форумах (Е. Лібанова, В. Кухар, В. Локтєв та ін.). І справа тут криється далеко не в особистісних мотивах. В умовах прояву закономірностей розвитку сучасного інформаційного суспільства майбутнє української фундаментальної науки міцно переплітається з майбутнім української нації, з перспективами розвитку її творчого потенціалу, що стає найголовнішим аргументом розвитку в сучасному світі.

Виклад тексту. Жвава дискусія в середовищі вітчизняних реформаторів стосовно шляхів оновлення української науки базується насамперед на аналізі відповідного зарубіжного досвіду. У ній ідеться й про трикутник координації Бартона Кларка (Clark, 1983) в Польщі, і про механізми суспільного забезпечення наукової діяльності (National Science Board,National Science Foundation та ін.) в США, і про негативи, пов’язані з втратою самостійності науки в Росії, і про необхідність введення певного роду вікового культу молоді в науці з надією на можливий прогрес нинішніх початківців, а в майбутньому, можливо, ефективних науковців завтрашнього дня, про багато інших, безсумнівно, корисних або ж дискусійних речей. При цьому видається за доцільне розглянути проблему ефективності наукової діяльності з дещо іншого боку.

Беззаперечним фактом сьогодні стало те, що наша цивілізація ступила на шлях «стискання» – прискореної активізації глобалізаційних впливів на основі широкої інформатизації. Його основною характерною рисою стало зростаюче значення інформації як ресурсу розвитку. При цьому капітал, основа впливу й могутності, у наш час розвивається дедалі більшою мірою не фізичною працею, а знаннями, які є «унікальним виробничим фактором» (Geus Arie de). Ефективність виробництва і використання інформаційних ресурсів, як і ефективність будь-якої іншої суспільної діяльності, стає більш важливим критерієм успіху, визначає місце кожної нації в ієрархії нового суспільства. Говоримо насамперед про націю, оскільки вона найбільшою мірою в системі сучасних соціальних структур є вразливою до такого негативного явища, як інформаційна, культурна уніфікація, стимульована в наш час провідними державами-глобалізаторами в процесі утвердження їхніх інтересів в усіх регіонах сучасного світу. Ця особлива вразливість обумовлена невідновлюваністю певних якостей, сформованих протягом історичного періоду становлення нації.

При цьому маємо оптимізм сподіватися, що за всієї вразливості націй до глобалізаційних процесів проблеми їхнього сучасного розвитку хоча й нелегкими зусиллями, але будуть подолані. Підставою для цього може бути той факт, що дослідження характеристик сучасних інформаційних процесів дають переконливі свідчення про вірогідну перспективу розвитку націй у процесі входження ­до інформа­ційної епохи. Ці перспективи пов’язані з необхідністю та наявною можливістю реалізації певного набору умов, необхідних для еволюційного процесу.

По-перше, будь-який національний розвиток як співвідношення часткового з цілим має відбуватися відповідно до магістральних закономірностей загальноцивілізаційного розвитку та не повинен мати нічого спільного з ізоляціонізмом. В умовах інформаційного суспільства нації мають робити свій внесок у розвиток загально­цивілізаційного інформаційного ресурсу – основного ресурсу розвитку, розвивати процеси національної інфотворчості, підвищувати рівень творчого потенціалу суспільства, що є визначальним фактором формування нової ієрархії суспільного розвитку на цьому етапі еволюції.

По-друге, враховуючи специфіку інформаційного етапу розвитку, уже сьогодні мож­емо чіткіше визначити основні напрями можливої нашої національної спеціалізації в міжнародному розподілі праці у сфері інформаційного виробництва та – особливо – у сфері наукової інформації. Потрібно зробити ці напрями суспільної діяльності пріоритетними, налагоджувати механізми ефективного використання напрацьованої національної інформаційної основи, спадщини минулих поколінь у розв’язанні актуальних проблем сьогодення, генеруючи водночас необхідну, оригінальну, сформовану на багатстві національного творчого потенціалу нову, суспільно значущу інформацію.

По-третє, використовуючи наявні можливості нації й держави, відповідний міжнародний досвід, виробити ефективну систему можливих і потрібних заходів інформаційної безпеки, нейтралізації проявів інформаційної агресії, спрямованих на нівелювання національної своєрідності, олігархічного домінування «інформаційно багатих» і руйнування автентичних культур народів, нівелювання їхньої національної своєрідності.

Ще один аргумент на користь позитивної перспективи збереження й розвитку людських спільностей, заснованих за національною ознакою, полягає, очевидно, безпосередньо в логіці об’єктивного про­цесу розвитку людства. Перед ним постають щораз складніші проб­леми, для розв’язання яких дедалі частіше потребується мобілізація не лише ресурсів, які самостійно не може забезпечити навіть наймогутніша із сучасних країн, а й усього загальноцивілізаційного досвіду. Набутий за всю його свідому історію досвід, наявні знання, добуті всіма націями й народами планети в усій їхній багатогранності сприйняття та освоєння навколишньої дійсності, – у загальному цілому і є тим аргументом, який людство має протиставити викликам часу. Від зростання вагомості цього аргументу прямо залежить життєздат­ність тієї складної соціальної системи, у яку перетворилося людство. І чим різноманітнішим, багатограннішим є досвід, а відповідно, інформація, у якій цей досвід зафіксований, тим стійкішою є система, тим вона є мобільнішою.

У зв’язку з цим, без надмірного оптимізму, однак, можна прогно­зувати, що нова інформаційна цивілізація, яка недавно народилася, провідні в наш час суб’єкти глобалізації зможуть краще оцінити значення вільного, безперешкодного розвитку націй і їхнього вкладу в загальну справу розвитку, ніж та, що відходить у минуле – індустріальна, значення наявних у її розпорядженні виробничих ресурсів і далеких від ефективності міжнародних відносин. І тим самим нова цивілізація забезпечить себе потрібним запасом життєздатності.

Таким чином, розвиток інформаційної сфери обумовлює реальні перспективи розвитку національного. У свою чергу, говорячи про забезпечення інформаційних процесів, мусимо ще раз акцентувати увагу саме на розвитку наукової інформації в структурі інформаційних ресурсів, оскільки мета її творення прямо ув’язується з необхідною перетворюючою діяльністю суспільства. Наукова інформація за оперативністю, актуальністю, формою своєї організації має співвідноситися з потребами інформаційного обігу сьогодення й потребує для цього постійного технологічного оновлення та організаційного вдосконалення. У кінцевому підсумку розвиток наукової інформації є важливим показником життєздатності нації й держави в інформаційному суспільстві та нині дедалі більшою мірою визначає місце кожної нації й держави у світовій суспільній ієрархії.

З огляду на розвиток таких тенденцій у контексті еволюції сучасних національних процесів в Україні сьогодні маємо чітко визначитися з тим, на яке місце в новій світовій ієрархії має претендувати Україна, українська нація. Ми можемо зекономити на вітчизняній науці, розвитку вітчизняних технологій і повністю перетворитися на споживачів наданих нам передовими країнами інформаційних продуктів. Звичайно ж на їхніх умовах і з урахуванням їхніх інтересів. У зв’язку з цим маємо бути готовими не лише до засилля уніфікації, а й до згортання процесу самобутнього національно-культурного розвитку. Ми маємо бути готовими до прояву в нашій країні всіх негативних факторів глобалізації, починаючи від уніфікації, втрати національної своєрідності, прийнятого політичною елітою вічного відставання від світових лідерів в усіх сферах суспільного життя та закінчуючи стрімким наростанням усіх екологічних проблем, характерних для придатків суб’єктів світового господарювання, у яких здійснюватиметься концентрація підприємств із шкідливим виробництвом, на яких великі транснаціональні компанії здобуватимуть додаткові прибутки за рахунок економії коштів на нейтралізації шкідливих відходів виробництва. Д. Сорос, людина, безсумнівно, не сентиментальна, за такого розвитку тенденцій справедливо вказує на втрату великою кількістю людей соціального захисту, на нераціональний перерозподіл ресурсів та фінансові кризи, що зазвичай сильніше вражають економіки країн, що розвиваються [1].

Альтернатива полягає в тому, що сьогодні на базі вітчизняного наукового потенціалу ми ще маємо можливість на рівноправних засадах взяти участь у міжнародному розподілі праці у сфері наукового суспільно значущого інфотворення. За умови збільшення суспільної уваги до потреб вітчизняної науки, формування кваліфікованого суспільного запиту на вітчизняні наукові дослідження, за умови унормування дуже важливого питання ефективного впровадження наукового доробку в практику суспільного життя українська наука може бути не лише рентабельною для державного бюджету, а й стати вагомим джерелом його наповнення.

Крім того, розвиток потрібної нашому суспільству наукової діяльності може стати локомотивом усього вітчизняного інформаційного виробництва, могутнім поштовхом до розвитку інформатизації в Україні саме в суспільно значущому сенсі. Створення умов для розвитку науки, лобіювання її інтересів державою в міжнародному співробітництві може допомогти відстояти гідне місце наших учених у глобальному розподілі праці – відкриє нові перспективи для утвердження національного престижу на міжнародній арені, сприятиме розвитку української нації та держави.

Беззаперечним є те, що для підвищення ефективності вітчизняної науки вона має трансформуватися згідно із запитами інформаційного суспільства. З позицій цього процесу останнім часом у нашому суспільстві активізувалася дискусія про співвідношення науки університетської та академічної, західної і вітчизняної моделі її розвитку. У контексті суспільної дискусії про напрями реформування української науки насамперед звертає на себе увагу спроба механічного перенесення організаційних принципів функціонування західної університетської науки на український ґрунт, природно підтримувані зацікавленими відповідними структурами за рубежем. Лунають заклики про заміну вітчизняної академічної науки університетською. Однак у багатьох сферах суспільної діяльності ми вже мали нагоду переконатися, що сліпе копіювання зарубіжного досвіду, навіть дуже ефективного, у наших умовах не приносить очікуваного результату. Найімовірніше, що до такого результату ми прийдемо в нинішніх умовах у процесі тотальної університетизації вітчизняної наукової діяльності.

Наявна в нашій державі система університетських установ склалася лише в останні десятиріччя. Ця система сьогодні справедливо критикується з огляду на якісні показники в її прямому призначенні – в освітній сфері та не має міцних традицій у сфері фундаментальної наукової діяльності. Переважна більшість цих навчальних закладів не змогла активно проявити себе в забезпеченні суспільства інноваційними технологіями, суспільно значущими науковими розробками. Власне, такі цілі й не були пріоритетними. І це зрозуміло. Фінансово малозабезпечені, порівняно із західними, українські університети мають можливість проводити науково-прикладні дослідження, виконувати замовні проекти лише з тією метою, щоб якоюсь мірою поліпшити умови свого існування. І такий вимушений підхід не можна засуджувати. Уже близько двох років минуло з часу як М. Стріха, президент Українського фізичного товариства, сформулював чіткі альтернативи в цій проблемі: або збереження академічної системи (що зовсім не виключає необхідності посиленого накачування «наукових м’язів» університетів і поступового реформування безпосередньо НАН), або ж загибель цілих наукових напрямів, які сьогодні визначають науково-технічний прогрес. Адже від ліквідації академії не виграє ніхто: якщо сьогодні загинуть біологічні чи фізичні установи НАН, то завтра безнадійно знизиться дослідна робота в університетах [2].

При цьому розвиток фундаментальної науки природно й закономірно пов’язується насамперед з функціонуванням Національної академії наук та академій галузевих. У переважній більшості вітчизняні університети не можуть забезпечити розвиток фундаментальних досліджень і, власне, не мають для цього спонукальних мотивів. Адже зростаюча складність завдань перед фундаментальними дослідженнями потребує постійного збільшення фінансування, сумірного, а то й більшого за фінансування досліджень прикладних. Водночас віддача при фінансуванні фундаментальних досліджень проявляється лише після використання одержаних результатів у здобутках наук прикладних як інноваційна діяльність. Відтермінована віддача при вкладенні коштів у такі проекти при цьому не збігається з підходам, що диктуються діючими в нас ринковими механізмами господарювання, на які орієнтуються у своїй господарській діяльності також і університети.

Якщо говорити про міжнародну практику, то сьогодні, по-перше, фінансування поряд із прикладною також і фундаментальної науки в достатній для її розвитку мірі здійснюють насамперед основні держави-глобалізатори та великі економічні структури, що за допомогою інноваційних технологій утверджують своє домінування в глобалізованому світі. По-друге, таке фінансування здійснюється міжнародним співтовариством для визначення принципово нових підходів до розв’язання актуальних загальноцивілізаційних проблем. По-третє, таке фінансування свідомо має здійснюватися державами й націями, що бачать свою перспективу у світовому розподілі праці, готові до боротьби за достойне місце в новій світовій ієрархії інформаційного суспільства.

У зв’язку з цим виникає питання про те, чи має дозволяти собі Україна витрати коштів на дослідження з відтермінованим ефектом за всієї складності економічної ситуації в нашій державі? Чи може вона собі дозволити в нинішній складній ситуації розвиток фундаментальних досліджень, орієнтованих на перспективу, чого, власне, потребує ідеологія всього суспільно значущого інформаційного виробництва? Відповідь на ці питання і визначить майбутнє академічної науки.

На сьогодні ця наука за браком фінансування, без належної підтримки держави в останні десятиріччя втрачає визнані світом наукові традиції, втрачає темп свого розвитку в умовах нових викликів сучасної дійсності. При цьому Україна за рівнем продукування наукової інформації поки що входить до 20 провідних держав світу (за інтегральним показником кількості та якості наукової продукції), ще здатна виробляти сучасні «проривні» технології за широким переліком їхніх напрямів. Проте рівень її підтримки державою вкрай низький (0,29 % ВВП у 2012 р.; 0,27 % ВВП у держбюджеті 2014 р. проти 3,05 % в Ізраїлі, 1,9 % – у США, 1,23 % – у ЄС, 1,1 % – у Китаї). Витрати на одного дослідника на рік в Україні становлять близько 10 тис. дол. (у США – 260 тис., у ФРН – 245 тис., в Індії – 127 дол., у Китаї – 74 тис., у Росії – 60 тис.) [3]. Це відбувається в той час, коли значення науки, значення продукування наукової інформації, основної підойми в трансформації інформаційного суспільства, невпинно зростає. Комісія з національної безпеки США, наприклад, із цього приводу зазначає, що «нові соціальні та політичні зміни у світі в найближчі 25 років будуть, цілком очевидно, виникати з основних наукових досягнень і технологічних інновацій» [4]. І це ще раз переконує, що, якщо говорити про перспективи академічної науки, слід також говорити про безсумнівну потребу перегляду в ставленні до неї суспільства, достойний розвиток якого вона має забезпечувати.

Водночас сьогодні вже очевидно, що відкладати рішення цього питання для тих керманичів, що прийдуть на зміну нинішнім, як це полюбляють наші можновладці при підході до складних рішень, уже неможливо. Питання про академічну науку в Україні і з точки зору загальносуспільної, і з позицій національного інтересу наближається до «межі незворотності». При цьому беззаперечною є необхідність наближення наукової діяльності до насущних потреб суспільства, необхідності наукових установ проявляти ініціативу у вивченні актуальних проблем суспільного розвитку й пропонувати свої можливості для їх розв’язання, для актуалізації досліджень у виробленні ефективної стратегії національного розвитку в умовах глобалізації та розвитку процесів становлення інформаційного суспільства. Беззаперечним є також те, що реальні обсяги фінансування академічної науки на рівні приблизно 0,3 % ВВП навіть за умови тотальної ощадливості не забезпечують відповідний вимогам сьогодення результат. Принагідно можна зауважити, що стратегія Європарламенту «Європа-2020» передбачає, що частка ВВП на наукові дослідження має становити не менше 3 % [5]. Звичайно, на сьогодні в нас інші можливості та інша ситуація. Однак з урахуванням усіх сьогоднішніх негараздів у нашій країні, без концептуального вирішення питання про перспективи вітчизняної науки спробами часткового, декоративного реформування сьогодні не розв’язати цієї проблеми.

Стосовно безпосередньо реформування, то на сьогодні пропонується вже чимало різноманітних проектів, вивчено зарубіжний досвід організації наукової діяльності. Однак при цьому насторожують надмірно радикальні підходи революціонерів-реформаторів, готових ігнорувати національну наукову традицію, наукові школи, забути всі вітчизняні здобутки в науці задля революційного розгрому всіх напрацювань минулого, механічного копіювання зарубіжних рішень, власного самоутвердження та, не виключено, неозвученого майнового інтересу самих реформаторів.

Проте люди, віддані вітчизняній науці, які зробили вагомий внесок у її розвиток, здобули для неї визнання в усьому світі, поступово втрачають надію на майбутнє. Кілька років тому академік В. Локтєв надрукував статтю в журналі «Вісник Національної академії наук України» під промовистою назвою «З надією на ренесанс вітчизняної науки» [6]. Нещодавно, розмірковуючи про її долю на сторінках одного з тижневиків, учений з геть іншим настроєм оцінює наукові тенденції й перспективи, що підкреслює і сама назва публікації «...І про науку в Україні можна забути» [7].

Такі публікації відображають нинішні трагічні настрої багатьох вітчизняних учених. Очевидно, що від дискусій про шляхи реформування української науки потрібно переходити до виважених, кваліфікованих дій. І ці дії мають дати відповідь на принципово важливе й патріотичне у своїй суті питання. Питання, адресоване не лише діючій нині владі, а й усій політичній еліті України в цілому: чи потрібна нашому суспільству національна наука в сукупності її фундаментальної та прикладної складових, у взаємовигідному симбіозі науки академічної та університетської? І відповідь на це питання дасть уявлення про те, чи хоче бачити Україну, її перспективу в інформаційному суспільстві вітчизняний політикум.



[1] Сорос Д. Джордж Сорос про глобалізацію. – К.: Основи, 2002. – 173 с.

[2] Стриха М. Реформа РАН: конец (академической) науки? // Зеркало недели. Украина. – Режим доступа: http://gazeta.zn.ua/science/reforma-ran-konec-akademicheskoy-nauki-_.html.

[3] Українська наука: перед точкою біфуркації // Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/4084.

[4] Цит. по New World Coming: American Security in the 21st Century. – Режим доступу: http://osvita.ua/doc/files/news/454/45453.

[5] Малієнко О. Блиск і убогість вітчизняної академічної науки // Labprice.ua. – Режим доступу:http://www.labprice.ua/ukrainska_nauka_ta_suspilstvo_
zdobutki_problemi_perspektivi_20_1087/blisk_i_
ubogist_vitchiznyanoi_akademichnoi_nauki.

[6] www.bitp.kiev.ua/files/doc/nauka_ukr_v7 – Not Found.

[7] Локтєв В. …І про науку в Україні можна забути // Дзеркало тижня. Україна. – 2012. – 17 лют. – № 6.