Т. Гранчак, д-р наук із соц. комунікацій, заввідділу політологічного аналізу СІАЗ НБУВ

Управління інформаційно-комунікаційними потоками в контексті виникнення і врегулювання політичних конфліктів у перехідних суспільствах

У статті аналізується інформаційно-комунікаційний компонент у виникненні й розв’язанні конфліктів у перехідних суспільствах, розглядаються «маніпулятивний» і «продуктивний» підходи до управління інформаційно-комунікативними потоками, на прикладі Росії розкривається специфіка використання інформаційних маніпулятивних технологій з метою реалізації інформаційних впливів на інфопростір інших держав, обґрунтовується доцільність використання продуктивного підходу як інструменту сприяння стабільному розвитку суспільства та запобіганню і розв’язанню конфліктів.

Ключові слова: інформаційно-комунікаційні потоки, керування інформацією, інформаційні впливи, конфлікт, Донбас, Росія, інформаційні маніпуляції.

 

Сьогоднішній конфлікт на Донбасі розвивається навколо цінностей, політичних ідеалів, культурних традицій, оцінок тих чи інших подій. Його можна кваліфікувати як конфлікт цінностей та конфлікт ідентичностей. Такі конфлікти часто виникають у суспільствах, де відбувається зіткнення різних думок стосовно шляхів державного будівництва або реформування та наявні соціальні групи, які ототожнюють себе не стільки із суспільством і державою в цілому, скільки з певною етнічною, релігійною, мовною групою. У латентному вигляді цей конфлікт був наявний в Україні весь період її незалежного існування. Утім, його перехід в активну фазу і подальша ескалація пов’язані із зовнішнім чинником – агресивною політикою Росії, яка за визначенням багатьох політиків і політологів, веде в Україні гібридну війну, успішно використовуючи поряд з військовою зброєю інформаційну. Отже, інформаційно-комунікаційний компонент нинішнього збройного конфлікту на Донбасі варто розглядати саме з позиції виробленого Росією і нав’язаного нашому суспільству дискурсу. Готовність до сприйняття цього дискурсу як самими росіянами, так і частиною українського суспільства, у першу чергу «російськомовним населенням Донбасу», невміння й небажання громадськості критично осмислювати продуковану та поширювану авторитетними інформаційними інституціями інформацію, відсутність, так би мовити, інформаційного імунітету заклали інформаційні підвалини для розгортання на Донбасі збройного конфлікту.

Посилення ролі інформаційних впливів у процесі військового протистояння прогнозував у минулому столітті полковник Є. Месснер, начальник штабу Лавра Корнілова і барона Петра Врангеля, викладач Вищих Військово-наукових курсів у Белграді, який висунув концепцію стосовно того, що війни в майбутньому відбуватимуться не за нові території і ресурси, а за «душі народів», і будуть це бунтівні війни – «заколотні війни» («мятежные войны»), у яких найважливішими стратегічними об’єктами стають «душа ворожої армії, душа ворожого народу». «Розтлити дух ворога і вберегти від розтління свій дух – ось сенс боротьби», – робив висновок військовий теоретик [1].

З огляду на ту важливу роль, яку в гібридній війні відіграє інформаційний компонент, актуалізуються питання дослідження процесу управління інформаційно-комунікаційними процесами з метою а) протидії з боку вітчизняних інформаційних інституцій негативним інформаційним впливам, б) наповнення національного інформаційного простору адекватною – об’єктивною, достовірною, актуальною – інформацією, спрямованою на формування і зміцнення національного світогляду і національної свідомості, комплексного уявлення про Україну, її місце у світі, події, з нею пов’язані, з метою консолідації суспільства і вироблення «стійкості» до ворожих інформаційних впливів, запобігання внутрішнім конфліктам на ґрунті інформаційного протистояння; в) формування необхідної інформаційної бази для прийняття відповідних суспільним реаліям рішень, вироблення актуальної державної політики.

У питанні управління інформаційно-комунікаційними потоками можна виокремити два підходи. Позначимо їх умовно як «маніпулятивний» і «продуктивний». Відповідно до першого, управління інформацією полягає, наприклад, у не допуску в інформаційний простір небажаної інформації та осіб, зменшенні значущості події шляхом підкреслення її негативних характеристик, передуванні викладу матеріалу автономних оцінок, які впливають на формування ставлення громадськості до новини тощо. У даному випадку комунікатор, вступаючи в комунікацію з аудиторією, за допомогою замовчування, применшення значущості, іронічного або негативного висвітлення події тощо має на меті таємно вплинути на вибір або дії аудиторії, щоб досягти певної мети.

Що стосується другого підходу, то, як зазначалось автором раніше, під управлінням інформаційно-комунікаційними потоками розуміється свідомий, цілеспрямований та ефективний вплив на зміст, інтенсивність, напрями політичної комунікації з метою досягнення стабільного розвитку політичної системи, у результаті якого кожен з її елементів отримує власну користь [2]. У рамках продуктивного підходу серед найважливіших завдань, які має вирішити управління інформаційно-комунікаційними потоками, слід відзначити перелічені М. Грачовим, по-перше, виявлення інформаційних масивів і потоків, необхідних для ефективного політичного керівництва суспільством;  по-друге, збір і обробку даних, затребуваних для прийняття політичних рішень і оцінки їх наслідків; по-третє, зберігання інформації, організацію її поширення, а також контроль за інформаційною діяльністю в суспільстві, що передбачає, зокрема, виявлення перешкод для проходження достовірних або необхідних відомостей [3, c. 115].

У контексті конфліктології використання першого підходу (свідоме чи неусвідомлене) впливає на формування, т. зв., передконфліктної ситуації і створення умов для переходу конфлікту з латентної у відкриту фазу, ескалації конфлікту, використання другого сприяє запобіганню конфлікту або його розвитку в позитивному напрямі і, врешті, врегулюванню і розв’язанню. Що стосується використання «маніпулятивного» підходу у врегулюванні конфлікту, то воно небезпечне тим, що не усуває інформаційної причини конфліктної ситуації – відсутності в реципієнта здатності критичного осмислення отриманої інформації, – а отже, залишає інформаційні умови для повторення конфліктного сценарію, або ж для формування нового конфлікту.

Водночас, слідом за Н. Сляднєвою зауважимо, що підвищенню рівня соціальної керованості сприятиме якісно інший рівень інтелектуалізації інформаційного простору, який необхідний для сталого розвитку суспільства та нейтралізації інформаційно-дестабілізуючих його чинників. Інтелектуалізація інформаційної інфраструктури має забезпечувати вдосконалення системи виробництва й забезпечення державних інституцій змістовною інформацією, що максимально відповідає завданню формування та прийняття управлінських рішень [4].

Для перехідних суспільств необхідність використання продуктивного підходу обумовлена потребою формування громадянського суспільства як контролюючого державу інституту, що вимагає відповідних якостей громадян, зокрема підвищення їх інформаційної культури і здатності до сприйняття інтелектуального інформаційного продукту.

Водночас в умовах перехідних суспільств, зважаючи на специфіку їхнього розвитку, є спокуса застосування саме маніпулятивного підходу до керування інформацією як більш природного як для інформаційних інституцій (які очікують на оцінки влади і потім транслюють їх), так і для громадян, які не звикли користуватися кількома джерелами інформації і не мають навичок її критичного осмислення.

За ступенем впливовості та рівнем охоплення аудиторії, до авангарду в інформаційному протиборстві слід віднести  засоби масової інформації (ЗМІ) і соціальні медіа. Проблема використання ЗМІ з метою інформаційного впливу на громадську думку є достатньо розробленою і відображеною в багатьох наукових працях зарубіжних і вітчизняних дослідників. Менш дослідженим, принаймні у вітчизняній науці, є питання використання інструментарію соціальних медіа. Причому порівняння спрямованості відповідних досліджень західних і російських учених дає підстави для висновку: у той час як у західних дослідженнях увага приділяється розкриттю можливостей інструментарію соцмереж для самореалізації особистості, її соціалізації, просування економічних продуктів, удосконалення механізмів управління, консолідації розрізнених соціальних груп і громадян та розвитку громадянського суспільства, у російських наукових розвідках переважає інша мета – визначення механізму використання суб’єктом управління потенціалу соціальних медіа для впливу на громадську думку. 

Зокрема, автори монографії «Соціальні мережі: моделі інформаційного впливу, управління і протиборства» Д. Губанов, Д. Новіков та А. Чхартишвілі на основі моделі інформаційного впливу дослідили і запропонували вирішення завдання інформаційного управління – впливу на користувачів соціальної мережі з метою формування потрібних думок. Дослідниками також формулюється і вирішується завдання інформаційного протиборства – взаємодії декількох керуючих суб’єктів (центрів), які здійснюють інформаційні впливи на агентів у мережі [5].

У матеріалах за 27–28 серпня 2012 р. ряду російських ЗМІ («Интерфакс», «Эхо Москвы», «Российская газета», «Политгазета» та ін. з посиланням на інформацію видання «КоммерсантЪ») повідомлялось про розробку Службою зовнішньої розвідки (СЗР) Росії нових методик моніторингу блогосфери з метою формування громадської думки в соціальних мережах, зокрема про проведення СЗР у січні – лютому 2012 р. трьох тендерів на дослідження з кодовими позначеннями «Шторм-12», «Монітор-3» і «Диспут».

Ішлося про розробку програми для «дослідження методів розвитку інтернет-центрів та регіональних сегментів соціальних мереж» (шифр «Диспут»), «дослідження методів негласного управління в інтернеті» (шифр «Монітор-3») та проведення науково-дослідної роботи з розробки «засобів просування спеціальної інформації в соціальних мережах» (шифр «Шторм-12»).

На першому етапі було передбачено моніторинг блогосфери системою «Диспут», яка повинна займатися «дослідженням процесів формування співтовариств інтернет-центрів, поширення інформації у соціальних мережах» та «визначенням факторів, що впливають на популярність і поширеність відомостей».

На другому етапі отримана інформація мала аналізуватися системою «Монітор-3». Її завдання – «розробка методів організації та управління в інтернеті віртуальним співтовариством залучених експертів, що передбачають постановку завдань, контроль роботи в соціальних медіа та регулярне отримання від експертів інформації в заданих предметних областях».

Третім етапом мало стати надсилання на основі отриманих даних потрібної інформації в соцмережі системою «Шторм-12».

Розробниками очікувалось, що системи «Монітор-3» і «Диспут» будуть готові вже у 2012 р., а Шторм-12 – у 2013 р. За словами джерела видання, після завершення розробки розпочнуться попередні випробування, які повинні будуть довести ефективність системи. На запитання про те, на яких саме країнах ці розробки будуть випробувані, джерело відповіло ухильно: «На першому етапі це можуть бути країни Східної Європи, що входили до складу Радянського Союзу».

Практичне впровадження таких та аналогічних їм методик спричинило появу таких явищ як боти й тролі [1], на активізацію яких у контексті українсько-російського протистояння звернув увагу ряд зарубіжних видань [2]

В обов’язки «тролів» входить написання кілька десятків коментарів під різними статтями. Крім того, наймані користувачі ведуть по декілька профілів у різних мережах, у кожному з яких вони зобов’язані писати принаймні по кілька постів на день. Але загалом вся їхня діяльність зводилася до транслювання певних меседжів. На сьогодні діяльність російських «тролів» концентрується насамперед навколо ситуації в Україні і метою їхньої атаки є західні публікації саме з цієї тематики.

Як стверджує Rzeczpospolita, протягом кількох років була розроблена ціла система «тролінгу», яка включила в себе інтернет-агентства з тисячею оплачуваних блогерів і коментаторів. До неї приєдналися також деякі російські, білоруські та українські ЗМІ, які за допомогою «правильних коментаторів» маніпулюють громадською думкою на користь Росії. І на цю діяльність Кремль щорічно виділяє 33 млн р., резюмує польське видання [6].

Подібні дослідження цілком відповідають ухваленій у 2000 р. в Росії Доктрині інформаційної безпеки, що стала, по суті, програмою з відновлення пропаганди. Як зазначає автор статті «“Зелені чоловічки” інтернет-простору» О. Панфілов [7], державна пропаганда стала активно інтегруватися в інтернет-простір за фінансової підтримки влади. Безмежність, у буквальному сенсі, Інтернету давала можливість впливати не лише на свою, а й на сусідні країни. Зокрема, О. Панфілов звертає увагу на те, що з метою впливу на український інформаційний простір Фондом Павловського були створені сайти «Україна.ру» та «Українська газета», ukr.ru.  Він звертається до  дослідження Г. Полянської, А. Кривова та І. Ломка «Віртуальне око старшого брата»  (2000 р.), у якому вперше дається класифікація «зелених чоловічків» – спеціально підібраних коментаторів, блогерів, журналістів, які утворюють бригади. Характерні ознаки таких бригад: цілодобова присутність на форумах, пластичність ідеології, яка завжди збігається з державною, безмежна відданість керівництву країни і його оточенню, повага й схиляння перед Всеросійською надзвичайною комісією з боротьби з контрреволюцією і саботажем,  КДБ, ФСБ та ін. У разі загострення ситуації спецбригади починають активне обговорення актуальних тем:«загниваючий захід», «американський імперіалізм» чи, як сьогодні, «бандерівців» тощо, поширюючи потрібні ідеї (наприклад, федералізації України) та інфікуючи інформаційний простір спеціально створеними політичними пейоративними неологізмами, як-от «майдауни»,  «бандерлоги», «хохлобандерівці» тощо.

Не заперечуючи в цілому окреслених можливостей для впливу через соціальні медіа на формування суспільної думки, водночас, зауважимо, що процес управління не може і не повинен зводитися до інформаційних впливів на позиції громадян – адже такий підхід є ефективним лише в короткостроковій перспективі, оскільки не забезпечує необхідних адаптаційних процесів у системі управління і відтак не убезпечує від виникнення конфліктів, а утримує їх у латентній фазі і/або переносить їх в іншу площину (наприклад, з внутрішньо- на зовнішньополітичний рівень). Інакше кажучи, змінюється не реальність, а наше уявлення про неї, а має бути навпаки. В основі визначення цілей управління має бути не формування, а з’ясування суспільних потреб, для чого використовується механізм зворотного зв’язку, іншим призначенням якого є оцінка ефективності управлінських дій. Саме з цих позицій варто розглядати можливості використання технологій соціальних медіа в управлінні інформаційно-комунікаційними процесами та запобіганні конфліктам.

Не беручи під сумнів впливовість ЗМІ та соціальних медіа, слід зауважити, що успішний «запуск» ними активної інформаційної кампанії потребує відповідного інформаційного підґрунтя і бекграунду у вигляді публікації художньої та науково-популярної літератури певної спрямованості, адаптації під завдання інформаційної війни системи й змісту освіти, їх підкріплення відповідною науковою базою та формування загального концепту свідомості, який відповідав би схваленому і запропонованому владою офіційному дискурсу. Формування такого бекграунду свідчить про підготовку/наближення суспільної групи до відкритої фази конфлікту. Збереження ж такого бекграунду по завершенні активної фази конфлікту свідчить про можливість її швидкого відновлення в разі потреби.

У зв’язку з цим показово, що російським книжковим видавництвом «Ексмо» 2014 р. було видано серію фантастичних антиукраїнських книг [3]. Утім, цьогорічна серія не є новацією. Ще 2009 р. вітчизняні ЗМІ інформували по друк у Росії книг, у яких заперечується український етнос, описується крах незалежності України, розкол країни або українсько-російська війна. Зокрема,  Г. Савицький, автор книги «Поле бою – Україна. Зламаний тризуб», пише про те, як «помаранчеві» нацисти [тут і далі виділення наше. – Авт.] розв’язують в Україні громадянську війну»: «За допомогою «миротворчого контингенту» НАТО, під прикриттям американської авіації та бронетехніки західноукраїнські карателі з тризубом на погонах починають винищувати російськомовне населення, стираючи з лиця землі цілі міста» [8]. З огляду на нинішні події показовою є назва другої частини книги: «Донбаський фронт» з такими розділами: «Прошу звільнити за власним бажанням з рядів Збройних сил…», «Добровольці», «Літаки проти ракет» тощо.

Інша книга – М. Калашнікова та С. Бунтовського «Незалежна Україна. Крах проекту» – серед іншого містить розділи «Чи зможемо ми зав’язати на себе весь Донбас?» і «Чому не вийде “Європи в Україні” і про те, як укри свій шанс упустили» [9]. Як бачимо, закладений у книгах дискурс цього року був успішно актуалізований у загальноросійському масштабі і інтегрований в інформаційний простір України.

Стосовно освіти в даному контексті симптоматичними є повернення політінформацій та формування класів військово-патріотичного виховання. Окремий аспект – зміст навчальних курсів. Наприклад, програмою «Російська та загальна історія» для 5–9 класів загальноосвітньої школи, написаною на основі Державного освітнього стандарту 2004 р. із предмета «історія», у рамках розгляду теми «У витоків російської державності» (6 кл.) було передбачено вивчення історії міст-держав Північного Причорномор’я, Скіфського царства та ін. як «перших вогнищ цивілізації під час заселення території нашої країни (Росії. – Авт.)».

Подібний підхід підкріплюється відповідною науковою базою. Так, колекція Президентської бібліотеки ім. Єльцина «Територія Росії», як зазначається, включає значну кількість матеріалів про територію не тільки сучасної Росії, а й сусідніх країн, які коли-небудь входили разом з Росією в одну державу як у межах Російської імперії до 1917 р., так і за радянських часів. При цьому документи, що стосуються території Російської імперії, СРСР і сьогоднішньої Росії, не «розведені» по різних підрубриках, а всі разом представлені в рубриці «Територія Росії в цілому» [10]. Таким чином користувач має розбиратися самостійно, які території на сьогодні входять до Російської Федерації, а які перебувають у складі інших держав. При цьому привертає увагу, що переважна більшість представлених матеріалів належить до дореволюційного періоду, а отже, відображає найбільшу площу держави за часи її існування. Лише 9 із 45 документів підрозділу стосуються післяреволюційного періоду, з яких п’ять створені після 2000 р. і мали б, за логікою, відображати нинішній стан речей. З цих п’яти чотири – цикл науково-популярних фільмів у чотирьох частинах «Русская карта» (авт., сцен. і реж.: І. Сидельников, СПб., 2001–2003, 2005 рр.). Про спрямованість фільмів свідчить епізод першого з них, у якому, розповідаючи про розвал СРСР і початок незалежного самостійного існування Російської Федерації в рамках Союзу незалежних держав – підписання в Білорусі «Біловезької угоди» – автор фільму під акомпанемент тривожної музики, різко контрастуючою з бравурними мелодіями часів СРСР на початку стрічки, констатує: «От так одразу відбулася подія, яку можна порівняти з природною катастрофою, але яка за своїми наслідками виявилася куди страшнішою» [11].

Сама назва колекції – «Територія Росії» – в її сьогоднішньому формулюванні констатує, що всі території, матеріали стосовно яких вміщені в колекції, можуть трактуватись як територія Росії. Фактично, можна говорити про використання бібліотекою технологій маніпулювання в інформаційному відображенні теми рубрики.

Інший приклад – інформування в розділі «Події» стосовно організації бібліотекою колекції книг, присвяченої 200-річчю від дня народження Т. Шевченка. Розміщена на бібліотечному сайті новина мала сумнівний заголовок  «Тарас Шевченко – син України, вихованець Росії» («Тарас Шевченко – сын Украины, воспитанник России»). У самому повідомленні йшлося: «До 200-річчя Тараса Шевченка, що відзначається 9 березня, Президентська бібліотека підготувала колекцію унікальних книг про життя видатного сина України, який розкрив свій талант і здобув свободу в Росії» [12].

Такий комплексний підхід в управлінні інформаційно-комунікаційними процесами призводить до домінування офіційного дискурсу, перебування в якому комфортне для соціуму і сприяє його консолідації на ґрунті спільних ідейно-ціннісних установок. Фактично, ми маємо справу з пропагандистським типом політичної комунікації, який  передбачає жорсткі засоби інформаційного контролю за свідомістю людей. Утім, такий підхід, знову-таки, ефективний у короткостроковій перспективі.

Наслідком його застосування стає формування таких суб’єктивних характерологічних передумов виникнення конфліктів, як:

– негнучкість, тобто нездатність змінювати свою поведінку, співвідносячи її з вимогами наявної ситуації;

– недостатній рівень розвитку емпатії як здатності до співчуття та співпереживання;

– високий рівень соціальних домагань, бажання завоювати авторитет в оточення, підвищити свій соціальний статус;

– неадекватна самооцінка;

І на ґрунті попереднього – підвищення конфліктності.

Підвищення рівня конфліктності в суспільстві [4] створює умови, коли прояв позиції, яка йшла би врозріз з офіційно визнаною правильною, стає некомфортним, а інколи навіть небезпечним, і набуває ознак неформальної комунікації, яку складно проконтролювати і яка внаслідок «прихованих» форм не забезпечує зворотний зв’язок у системі управління. Це основна вада пропагандистського типу режиму політичної комунікації. По суті, вивчаючи суспільну думку, влада у підсумку отримує «відлуння» продукованих нею самою ідеологем, при тому що суспільство має цілком реальні потреби й проблеми, ігнорування яких у підсумку небезпечне конфліктами.

У перспективі застосування пропагандистського типу політичної комунікації  призводить, з одного боку, до самозаспокоєння влади (всі мають думати те, що пропонує офіційна пропаганда, немає потреби вступати в дискусію, переконувати), а з іншого – у надрах суспільства поступово, непомітно для влади формуються альтернативні погляди, оцінки, цінності, які набувають відкритості лише після поширення й міцного закріплення в суспільній свідомості, коли влада вже фактично втрачає можливості що-небудь змінити та зберегти статус-кво. Фактично за допомогою системи неформальної політичної комунікації готується інформаційно-ідеологічне підґрунтя для руйнації існуючого режиму, або його м’якої трансформації у бік демократії. Таким чином, вибір на користь використання пропагандистського типу політичної комунікації закладає інформаційно-комунікаційне підґрунтя для внутрісистемного конфлікту.

Водночас влада як центр прийняття рішень не отримує у підсумку необхідної для прийняття рішень інформації і починає продукувати хибні рішення, за якими так само слідують хибні дії, які проявляються як в ускладненні процесу адаптації системи до зовнішнього оточення (що виражається в конфліктах системи з оточенням), так і в загостренні внутрісистемного конфлікту, наслідком чого стає зміна режиму або навіть руйнація системи.

З викладеного три висновки. Перший стосується відповідальності окремих інституцій щодо поширення й підтримки офіційного дискурсу, який суперечить науковій істині. Адже у випадку руйнації системи її елементи – самі інституції – також руйнуватимуться.

Другий – необхідність впровадження міжнародних санкцій за пропаганду, включно з можливістю заборони працювати окремим журналістам та ЗМІ, вироблення дієвих міжнародних інструментів забезпечення безпеки інформаційного простору.

Третій стосується необхідності підвищення рівня інформаційної культури суспільства, що в перспективі має створити умови для ефективного використання продуктивного підходу в управлінні інформаційно-комунікативними потоками і, як наслідок, сприяти мінімізації конфліктних ризиків.

 

Список використаних джерел

 

  1. Месснер Е. Измерения войны [Электронный ресурс] / Е. Месснер // Хочешь мира, победи мятежевойну! Творческое наследие Е. Э. Месснера. – М. : Военный университет, Русский путь, 2005. – 696 с. – (Российский военный сборник). – Режим доступа: http://militera.lib.ru/science/0/pdf/messner_ea01.pdf. – Загл. с экрана.
  2. Гранчак Т. Бібліотека і політична комунікація [Електронний ресурс] : монографія  / Т. Гранчак ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – К., 2012. – 481 с. – Режим доступу: http://www.nbuviap.gov.ua/images/nauk-mon/monog-granchak.pdf. – Назва з екрана.
  3. Грачев М. Н. Политическая коммуникация: теоретические концепции, модели, векторы развития [Электронный ресурс] / М. Н. Грачев. – М. : Прометей, 2004. – 328 с. – Режим доступа: http://grachev62.narod.ru/Grachev/ n56_04_08.htm. – Загл. с экрана.
  4. Сляднева Н. А. Информационно-аналитическая деятельность: проблемы и перспективы [Электронный ресурс] / Н. А. Сляднева. – Режим доступа: http://www.fact.ru/www/arhiv6s9.htm. – Загл. с экрана.
  5. Губанов Д. А. Социальные сети: модели информационного влияния, управления и противоборства / Д. А. Губанов, Д. А. Новиков, А. Г. Чхартишвили / под. ред. Д. А. Новикова. – М. : Изд-во физ.-мат. лит., 2010. – 228 с. – Режим доступа: http://www.academia.edu/779175/_._._._._._._2010_-_228_. – Загл. с экрана.
  6. Rzeczpospolita: «Кремлевские тролли» атакуют Запад на деньги россиян [Электронный ресурс] // иноTV. – 2014. – 6.06. – Режим доступа: http://russian.rt.com/inotv/2014-06-06/Rzeczpospolita-Kremlevskie-trolli-atakuyut-Zapad. – Загл. с экрана.
  7. Панфилов О. «Зеленые человечки» интернет-пространства [Электронный ресурс]  / О. Панфилов // Радио Свобода. Крым. Реалии. – 2014. – 16.04. – Режим доступа: http://ru.krymr.com/content/зеленые-человечки-интернет-пространства/25351476.html. – Загл. с экрана.
  8. Савицкий Г. Поле боя – Украина. Сломанный трезубец [Электронный ресурс] / Георгий Савицкий. – 2009. – Режим доступа: http://www.e-reading.me/book.php?book=1001349. – Загл. с экрана.
  9. Калашников М. Независимая Украина. Крах проекта [Электронный ресурс] // Максим Калашников, Сергей Бунтовский. – 2009. – Режим доступа: http://loveread.ws/contents.php?id=32144. – Загл. с экрана.
  10. Территория России в целом [Электронный ресурс] // Президентская библиотека имени Б. Н. Ельцина. – Режим доступа: http://www.prlib.ru/Pages/terr2010_1-1.aspx. – Загл. с экрана.
  11. Русская карта : [цикл научно-популярных фильмов : в 4 частях] [Электронный ресурс] / М-во культуры России и киностудия Леннаучфильм ; авт. сценария: Иван Сидельников, Валентина Гуркаленко ; реж.: Иван Сидельников ; оператор: Александр Якубовский ; продюсер: Татьяна Маслина. – [Санкт-Петербург] : Леннаучфильм, 2001–2005. – Фильм 1 / авт. сценария и реж.: Иван Сидельников. – Электрон. дан. (1 видеофайл : 323 Мбайтов). – 2001. – Продолжительность: 25 мин 56 с. – Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=V_96sEAInX4. – хв. 5.09–5.19.
  12. Тарас Шевченко – сын Украины, воспитанник России [Электронный ресурс] // Президентская библиотека имени Б. Н. Ельцина. – Режим доступа: http://www.prlib.ru/events/Pages/Item.aspx?itemid=769. – Загл. с экрана.

 

T. Hranchak

Managing information and communication flows in the context of the emergence and resolution of conflicts in transitional societies

The article analyzes the information and communication component in the emergence and resolution of conflicts in transitional societies, deals with «manipulative» and «productive» approach to managing information and communication flows, on an example of Russia shows the specifics of the use of information technology to manipulation of the information in the impact on the information space of other states, grounds the expediency of using the productive approach as a tool to promote sustainable development of society and the prevention and resolution of conflicts.

Keywords: information and communication flows, information management, information impacts, conflict Basin, Russia, information manipulation.

 

Т. Гранчак

Управление информационно-коммуникационными потоками в контексте возникновения и урегулирования конфликтов в переходных обществах

В статье анализируется информационно-коммуникационный компонент в возникновении и разрешении конфликтов в переходных обществах, рассматриваются «манипулятивный» и «продуктивный» подходы к управлению информационно-коммуникативными потоками, на примере России раскрывается специфика использования информационных манипулятивных технологий с целью осуществления информационного влияния на инфопространство других государств, обосновывается целесообразность использования продуктивного подхода как инструмента содействия стабильному развитию общества и предотвращению и разрешению конфликтов.

Ключевые слова: информационно-коммуникационные потоки, управление информацией, информационное влияние, конфликт, Донбасс, Россия, информационные манипуляции.

 


[1] Ро́бот, або бот, а також інтернет-бот, www-бот тощо (англ. bot, скор. від чеського robot) – спеціальна програма, що виконує автоматично і/або за заданим розкладом якісь дії через ті ж інтерфейси, що і звичайний користувач.

Тролінг, рідше троління – при спілкуванні через комп’ютерну мережу – нагнітання учасником спілкування («тролем») гніву, конфлікту шляхом прихованого або явного задирания, приниження, образи іншого учасника або учасників, часто з порушенням правил сайту і, іноді неусвідомлено для самого «троля», етики мережевої взаємодії.

[2] The Guardian, Die Welt, Rzeczpospolita, Washington Post, Guardian та ін.

[3] Максим Калашников «Независимая Украина. Крах проекта», Георгий Савицкий «Поле боя – Украина. Сломанный трезубец», Георгий Савицкий «Украина в крови», Георгий Савицкий «Поле боя – Севастополь», Федор Березин «Война 2010. Украинский фронт», Федор Березин «Украинский фронт. Красные звезды над Майданом», Федор Березин «Украинский ад», Александр Север «Русско-украинские войны», Глеб Бобров «Украина в огне».

[4] Показові приклади – розстріл російським учнем вчителя і поліцейського в одній з московських шкіл у лютому 2014 р. і реакція соцмереж на новину – розстріляти його самого, або розстріляти його батьків, агресивність поведінки під час масових акцій, з липня по вересень 2014 р. випадки побиття депутата Псковської облради, головного редактора і видавця газети «Псковская губерния» Л. Шлосберга, нападів на шеф-продюсера і ведучу телеканалу «Дождь» К. Батанову, головного редактора газети «Дербентские известия» М. Ханмагомедов, головного редактора газети «Аршан» А. Зарубіна, пресинг на відомого співака А. Макаревича та ін.